Похований велетень - Кадзуо Ісігуро
Високо вгорі виднів круглий острівець неба, й Едвін відповів:
— Вежа відкрита з верхнього кінця. Наче димар.
— Ти щойно сказав дещо цікаве. Ану повтори.
— Вежа — наче димар, воїне.
— І що ти про це думаєш?
— Якщо колись давно тут була бойня, воїне, то наші предки могли розпалювати вогонь просто тут, де ми зараз стоїмо. Вони розчленовували тушу, смажили м’ясо, а дим утікав у небо.
— Імовірно, що все було саме так, як ти кажеш, хлопче. Цікаво, чи наші християнські ченці мають бодай найменше поняття, що тут колись відбувалося? Гадаю, ці добродії приходять до вежі в пошуках тиші й усамітнення. Дивися, яка товста стіна! Крізь неї ледве чи просочиться хоч один звук, — от навіть коли ми заходили, назовні крякали ворони... І те, як світло падає зверху... Напевно, це нагадує їм про Божу благодать. Що скажеш, хлопче?
— Ченці легко можуть приходити сюди молитися, ви маєте рацію, воїне. Тільки от тут надто брудно, щоби ставати на коліна.
— Можливо, вони моляться стоячи і не підозрюють, що колись тут була бойня й палахкотів вогонь. Що ще ти бачиш зверху, юначе?
— Нічого, пане.
— Нічого?
— Там лише сходинки, воїне.
— А, сходинки... Розкажи мені про них.
— Спочатку вони піднімаються над ровом, а потім постійно йдуть по колу, огинаючи стіну. І піднімаються вгору аж до самого неба.
— У тебе гостре око. А тепер послухай уважно. — Вістан наблизився і стишив голос. — Б’юсь об заклад, що це місце — не лише стара вежа, а все, що тепер називають монастирем, колись було фортецею на пагорбі, яку наші саксонські предки побудували в роки війни. Тому тут безліч хитрих пасток, аби гостинно зустріти нашестя бритів.
Воїн відійшов убік і повільно обійшов майданчик по краю, дивлячись на рів унизу. Врешті-решт він підвів очі й сказав:
— Хлопче, уяви, що це місце — фортеця. Після довгої облоги оборону прорвано, ворог забіг усередину. На кожному дворі, на кожній стіні тривають бої. А тепер уяви от що. У дворі ззовні двоє наших братів-саксів утримують великий загін бритів. Б’ються вони хоробро, та ворог набагато чисельніший, і наші герої змушені відступити. Припустімо, вони відступають сюди, до цієї самої вежі. Перебігають місток і готуються зустріти ворога лицем до лиця на цьому самому місці. Бритам додалося упевненості. Вони загнали наших братів у кут. Тримаючи в руках мечі та сокири, вони хутко перебігають містком до наших братів. Наші відважні браття вбивають перших нападників, але незабаром їм доводиться відступити ще далі. Глянь-но туди, хлопче. Вони відступають тими коловими сходами вздовж стіни. Та через рів переходить іще більше бритів, аж поки те місце, де ми стоїмо, вони залюднюють повністю. Проте кількість не дає наразі бритам переваги. Тому що наші сміливі брати б’ються на сходах пліч-о-пліч, загарбникам не залишається нічого іншого, крім як виставляти супроти них лише двох воїнів за один раз. Наші герої вправні у бою, і, хоча їм і доводиться відступати все вище й вище, загарбники не можуть їх здолати. Одні брити падають, але їхнє місце відразу ж займають інші, котрі теж падають. Але, звичайно ж, наші брати втомлюються. Вони відступають усе вище і вище, загарбники переслідують їх сходинка за сходинкою. Та що це? Що це, Едвіне? Невже наші брати все-таки зневірилися? Вони повертаються і пробігають ті закрути сходинок, які ще залишилися, тільки зрідка відповідаючи на один-другий удар. Це вже точно кінець. Брити тріумфують. Ті, хто дивиться знизу, посміхаються, ніби голодні перед бенкетом. Але придивись уважно, хлопче. Що ти бачиш? Що ти бачиш, коли наші браття-сакси наближаються до небесного німба вгорі?
Схопивши Едвіна за плечі, Вістан розвернув його, вказуючи пальцем на отвір угорі.
— Кажи, хлопче. Що ти бачиш?
— Наші браття влаштували пастку, пане. Вони відступають догори лише для того, щоби заманити за собою бритів, як мурах на глек із медом.
— Гарно сказано, юначе! І що це за пастка?
Едвін на хвилину задумався, а потому сказав:
— Воїне, там, де сходи вже майже доходять до самого верху, звідси видно щось, що нагадує нішу. Чи це двері?
— Добре. І що, на твою думку, ховається за ними?
— Може, дюжина наших найкращих воїнів? Тоді разом із двома нашими братами вони зможуть боєм прокласти собі дорогу назад, донизу, щоби вийти на бій із тими бритами, котрі ще залишилися перед вежею.
— Добре все обміркуй, хлопче.
— Ну, тоді грізний ведмідь, воїне. Чи лев.
— Коли ти востаннє бачив лева, хлопче?
— Вогонь, воїне! За нішею горить вогонь!
— Добре сказано, хлопче. Це все відбувалося давним-давно, і нам ніколи не дізнатися достеменно, як саме все було. Та б’юсь об заклад: саме це й чекало на нападників угорі. У тій маленькій ніші, яку звідси ледве видно, за стіною горів смолоскип, а може, і два чи три. Що було далі, хлопче?
— Наші брати почали кидати смолоскипи вниз.
— Як? На голови ворогам?
— Ні, воїне. У рів.
— У рів? Із водою?
— Ні, воїне. Рів заповнено дровами. Такими самими, як ті, які ми щойно завзято рубали.
— Саме так усе й було, хлопче! І ми нарубаємо ще більше дрів до того часу, як зійде місяць. І здобудемо вдосталь сухого сіна. Димар, кажеш? Ти маєш рацію, хлопче. Ми зараз стоїмо в димарі. Наші предки побудували його саме з цією метою. Бо навіщо тут іще ця вежа, якщо той, хто дивиться з її верхівки, не має ліпшого огляду, ніж той, хто стоїть на стіні ззовні? Та уяви, хлопче, що сюди, у цей так званий рів, падає смолоскип. А потому ще один. Коли ми нещодавно обходили вежу, я помітив, що ззаду, біля самої землі, є отвори в муруванні. Це означає, що сильний східний вітер — такий
