Похований велетень - Кадзуо Ісігуро
То, без сумніву, був материн голос — той самий, що кликав його тоді у клуні. «Знайди сили, Едвіне, заради мене. Знайди сили і прийди порятуй мене. Прийди порятуй мене. Прийди порятуй мене». У голосі вчувалася нагальність, якої ще вчора вранці не було. Навіть більше: стоячи перед піднятою лядою та дивлячись на сходинки, які вели в темряву, Едвін відчув, що щось тягне його туди з такою силою, що йому запаморочилася голова і його майже знудило...
Молодий чернець притримував палицею гілки терну, чекаючи, поки Едвін пройде попереду. Нарешті чернець заговорив, хоч і знову зовсім тихо:
— Найкоротший шлях. Незабаром побачимо дах бондаревої хижі.
Коли вони вийшли з лісу там, де схил різко йшов донизу і ховався в імлі, яка вже почала розсіюватись, Едвін усе ще чув неподалік, у заростях папороті, якісь рухи та шипіння. І він пригадав сонячний вечір наприкінці літа, коли він розмовляв із тією дівчиною.
Того дня Едвін не відразу помітив ставок, адже той був маленький і ховався за очеретом. Перед хлопцем у небо злетіла ціла зграя яскраво забарвлених комах, і за інших обставин він звернув би на них увагу. Та цього разу він міг думати лише про звуки, які долітали звідкілясь від самої води. Тварина потрапила в пастку? Звуки долинули знову, під пташиними співами та свистом вітру. Раз у раз повторювалося те саме: спочатку інтенсивне шарудіння, так наче тривала якась боротьба, а тоді западала тиша. І знову шарудіння. Обережно наблизившись, він почув важке дихання. І його очі розпізнали дівчину.
Вона лежала на спині в жорсткій траві, наполовину повернувшись на бік верхньою частиною тіла. Дівчина була на декілька років старша за Едвіна: їй було п’ятнадцять чи шістнадцять, — і погляд її безстрашно свердлив його. Він не відразу зрозумів, що її дивну позу спричинено зв’язаними за спиною руками. Прим’ята трава навколо неї вказувала, де вона, відштовхуючись ногами, намагалася вивільнитися від мотузки. Її бавовняна довга сорочка, підв’язана на талії, з одного боку повністю змінила колір — імовірно, промокла, — а обидві ноги, незвично смагляві, вкривали свіжі подряпини від чортополоху.
Едвін уже майже вирішив, що перед ним примара чи фея, та, коли вона заговорила, в її голосі не було відлуння.
— Що ти хочеш? Чому прийшов?
Отямившись, Едвін сказав:
— Якщо бажаєш, я можу тобі допомогти.
— Вузли не складні. Просто вони зав’язали їх тугіше, ніж зазвичай.
Лише тепер він помітив, що її шия та обличчя були зрошені потом. Навіть поки вона говорила, її руки за спиною без угаву намагалися виплутатися.
— Тобі боляче? — запитав він.
— Ні. Та мені на коліно щойно сів жук. Він мене вкусив. І тепер коліно напухне. Бачу, ти ще надто малий, аби мені допомогти. Ну нічого, сама впораюся.
Дівчина не відводила від нього погляду, навіть коли її обличчя напружилось, а сама вона скрутилась і припідняла тулуб над землею. Він стояв як укопаний і чекав, що з-під її спини от-от з’являться руки. Та, знесилівши, вона впала назад на траву, важко дихала і не відривала від нього сердитого погляду.
— Я можу допомогти, — сказав Едвін. — Я тямлю у вузлах.
— Та ти ж лише дитина.
— Ні. Мені вже скоро дванадцять.
— Вони незабаром повернуться. Якщо побачать, що ти мене розв’язав, то наб’ють тебе.
— Вони дорослі?
— Їм здається, що дорослі, та насправді вони просто хлопчаки. Проте старші за тебе, і їх — троє. Вони будуть страшенно раді тебе відгамселити. А потому запхають твою голову у брудну воду і триматимуть так, поки ти знепритомнієш. Вони вже таке робили — я бачила.
— Вони зі села?
— Зі села? — Вона зневажливо глянула на нього. — З твого села? Ми щодня переходимо від одного села до іншого. Яке нам діло до твого села? Вони вже можуть от-от повернутись — і тоді тобі непереливки.
— Я не боюся. Можу вивільнити тебе, якщо хочеш.
— Я завжди вивільняюся сама. — Вона знову скрутилася.
— Чому вони тебе зв’язали?
— Чому? Щоби подивитися, мабуть. Подивитися, як я намагаюся вивільнитися. Та зараз вони пішли красти їжу.
Потому вона додала:
— Я думала, що ви, селяни, цілими днями працюєте. Чому твоя мати дозволяє тобі тинятися тут без діла?
— Мені дозволили тому, що я сьогодні сам-один уже обробив аж три кути.
А опісля він зізнався:
— Та й моя мати вже не живе в цьому селі.
— Куди ж вона поділася?
— Не знаю. Її забрали геть. Тепер я живу з тіткою.
— Коли я була такою самою дитиною, як ти, то теж жила в селі. А тепер я подорожую.
— З ким ти подорожуєш?
— Ох... із ними. Ми тут частенько проходимо. Пригадую, минулої весни вони мене теж зв’язали і залишили на цьому самому місці.
— Я тебе вивільню, — раптом сказав він. — І нехай вертаються, я їх не боюся.
Та його все одно щось стримувало. Він очікував, що дівчина принаймні відведе погляд убік, очікуючи на його наближення, чи хоч трохи змінить позу. Проте вона і далі впивалась у нього очима, а її руки під вигнутою спиною не полишали спроб вивільнитися. Лише коли вона глибоко зітхнула, він зрозумів, що дівчина на якийсь час затримала подих.
— Зазвичай у мене самої виходить, — сказала вона. — Якби тебе тут не було, я б уже дотепер вивільнилася.
— Вони тебе зв’язують, аби ти не втекла?
— Втекла? Куди мені втікати? Я подорожую з ними.
І додала:
— Чому ти підійшов до мене? Чому би тобі натомість не піти допомогти матері?
— Матері? — Він щиро здивувався. — Чому би це моя мати мала хотіти, щоби я їй допомагав?
— Ти сказав, що її забрали, хіба ні?
— Так, але то було давно. Тепер вона щаслива.
— Як вона може бути щаслива? Ти не думаєш, що вона хоче, щоби хтось прийшов їй на поміч?
— Вона просто подорожує. Вона не хотіла б, аби я...
— Раніше вона не хотіла, щоби ти прийшов по неї, бо ти був іще дитина. Але ти вже майже чоловік.
Дівчина замовкнула, вигинаючи спину в черговій напруженій спробі вивільнитись. А тоді знов обм’якнула.
— Іноді, якщо я не встигаю вивільнитися до їхнього повернення, вони мене не розв’язують. Дивляться, не кажучи ні слова, поки я спроможуся