Нестяма - Богдан Жолдак

— А де номерша перша? — перекривив його російську мову вождь.

— У бібліотеці, — перевірив той за списком.

— Гляди мені, бо враз опинишся на Колимі. Разом зь нею, — хотів нахмуритися Сталін, але не зміг, бо сьогодні йому спала на думку чудова ідея: «об’єднання».

Лікарі радили стимулюючі напої. Починав він із витяжки сіменних залоз шимпанзе та тянь-шанської настоянки копит коня Пржевальського, одначе гидував, бо вони не наукові. Отож тепер вагався між омолоджувальним елек-сиром Бєхтєрєва та молодильним екстрактом Богомольця, аж нарешті оце вирішив об’єднати їх коктейльово, і вже передбачав насолоду од варіювання пропорцій.

— Ходімо, — сказав вождь, — я тобі шьчьось покажу.

Вони рушили коридором до сусідньої підглядальні, там за потаєнним дзеркалом злягалося двійко інших. Бе-рія нечемно сміявся, бо спершу йому здалося, що то Сталін № 14, однак подивувало, що він із акторкою О. Здивувало, бо вождь уперто уникав публічності; лише коли коханець почав міняти позицію й повернувся до них лицем, Берія з жахом упізнав... себе!

Сталін радів, як дитина, штрикаючи Лаврентія під ребра люлькою. Він добре знав, як уміє Берія прикидатися й тепер радів од непідробності соратника.

Той лякнувся не од побаченого, а тому, що добре пам’ятав долю свого попередника Ягоди, до якого свого часу в оточення теж підпустили двійника і чим усе закінчилося.

...Найбільше його тішило, коли двоє Істоміліних тримали третю й щоб він міг її капчиками ляскати по ніжній сідничці, сказати б, по-батьківському, до рожевого кольору, щоби потім цілувати найніжніші місця.

Благав:

— Ну, пукьни.

Цілуючи, відчув, що вона плаче.

— Ти плачішь, люба?

Та лише схлипнула у відповідь, вказавши оком на капці.

— Алє чьому? Чьому? — здивувався вождь.

— Ти жорстокий. — почув у відповідь.

— Я? — розчулився він. — Я жь прійшьов у цей світ, шьчьоб уберегти вас од справжньої жьостокосьті. — Він звісив з ліжка м’які кавказьські свої чоботи. — Ви бь тут не ніжилися, а голими руками копали в вічьній мерзлоті картоплю, освоюючи цілину в тундрі. Так-так, якьби дорвався до влади Троцький із його клікою.

Погляд його полинув удалечінь:

— Мєні це прийшло, шьче колі я вчився в семінарії. Дужє ревно молився, аж явився мєні вогненний янгол і вклав мені, шьчо мушу йти звідти й рятувати білий світ.

Після вдалого оргазму він завжди був лагідний: — Якь ти думаєш, чьому мене тоді політбюро обрало на вождя партії? Бо воно розуміло, шьчо я найдобріший серед них, звірів у людській подобі, алє всі вони хотіли жити, просто радіти життю. Бо в мене єдиного не було кліки, дівчатка. І фанатичних ідей воєнного комунізму. О, я маневрував, я змушений був хітрувати, однак переді мною таємно весь час стояв образ янгола, він шєпотів: «Вбережи, врятуй цих наївних слов’ян.» Гадаєте, легко було дурити Троцького? Бу-харіна? Зіновьєва-Камєнєва? Ого! А, наприклад, Ягоду і весь його підєрастичьний кагал? Ого. Не плач, люба, не тужи.

А потім усі весело в каміні ставили казанка й варили лобіа.

— Розьповідай, — наказав вождь.

Берія навіть не питав, про що, бо вождь був у домашніх капцях, у теплому гуморі й викладав про свої нові злягання з актрисами. Сталін вимагав докладності, був дуже високоморальний горець і не любив, коли йшлося про заміжніх. У таких випадках ляскав розпусника капцем. Той знав, що Сталіну про подвиги доповідає не лише він, і тому найбільше боявся збрехати, бодай щось сплутати. Особливо його перевіряли щодо фізкультурниць на параді Красної площі, яких вилучали з лав за особистої симпатії гебе-міністра, той би і під тортурами не зізнався, що шереги спортсменок потім поставали перед його очима голяка, трясучи цицьками. Хто ж таке спокійно витримає? Який Лаврентій?

— Лярвентій! — нарешті обурювався вождь, і брався за кочергу від каміна.

«Добре, шьчо сьогодні не розпечена», — устигав думати Берія між ударами.

— За що, Сосо? — ухилявся він.

— Сам знаєш, — одкладав побиття вождь і брався за люльку, щоб відпочити. — Ти чьому, шакал, не попередив мене тоді, 22 червня 1941 року?

— Якь? Я тобі на стіл клав звіти багатьох розвідників!

— Клав таки клав. Алє чьому не переконав мене, шьчо там правда?

— Я хотів пєреконувати, — одсапувався той, — але боявся, бо ти жь тоді дружив зь Гітьлєром, і я не наважувався...

— Ах ти ж пес! — жбурляв люльку вождь. — Власюку! — гукав начальника охорони.

Той з’являвся умить. Вождь знову розпалював люльку, а потім мовчки кивав на кочергу. Власюк брався за неї, й нічого страшнішого для Берії не було, адже той гігант володів цим знаряддям набагато вправніше, ніж Сталін, бо особисто, як і належало справжньому охоронцеві, дуже не любив гебістів...

Починав свою кар’єру в дивовижний спосіб — якось зламалися кремлівські куранти, й доки їх лагодили, нікому не відомий Власюк за шворку смикав маятник чотири доби без перепочинку; коли Сталін випадково довідався про таке, одразу призначив чоловіка начальником особистої охорони. Всі дивувалися.

— Цей не проспить, — коротко пояснив вождь.

...й він, наче маятником,