Лазарит - Симона Вілар

Вони проїхали зо дві милі дорогою до віддалених пагорбів і гаїв, за якими невдовзі показалися пласкі черепичні дахи невеличкого селища й скромна баня сільської церкви. Джоанна не відставала від лицаря ні на крок, але він і не намагався обігнати супутницю. Впевнена посадка, здатність злитися з конем в одне ціле, спритність леді Джоанни змусили Мартіна мимоволі замилуватися нею. Невдовзі вони дісталися ущелини, в якій струменіла невелика річечка, але їхати далі Мартін не наважився – з ним була жінка. Сабір докладно змалював йому околиці, але про те, що розташовано за ущелиною, не знав і сарацин.

У фортецю коні вершників поверталися кроком. Мартін і Джоанна вели неквапну розмову.

Лицареві Джоанна видалась приємною і доволі щирою: у селищі їй будь-що захотілося скуштувати місцевого меду; вона їла його зі свіжоспеченим коржем, забруднивши руки й обличчя і сама ж із цього сміючись. Від отари, що паслася неподалік, відділилося чорне козеня й, жалісно мекаючи, потрусило їм назустріч. Джоанна почала кликати його таким самим жалісним меканням, аж поки воно не побігло за її кобилою. Як мешканку півночі жінку дивували достиглі у квітні помаранчі та всіяна опалими цитринами земля під вічнозеленими деревами – точнісінько так, як у серпні в Англії опадають яблука з яблуневих гілок. Леді Джоанна захоплювалася багатством і достатком цього краю, зауваживши: немає нічого дивного, що сельджуки так люто прагнуть його відвоювати. І, схоже, не вгамуються, поки не досягнуть своєї мети.

Мартін вирішив не обговорювати цієї теми, заявивши: оскільки землі належать Ромейській імперії, то ромеї самі мають приборкувати апетити тюрків, які в цих краях утвердили свій султанат.

Коли ж мова зайшла про його власну персону, лицареві довелося непросто.

– Мені казали, що родом ви з Намюра, – несподівано звернулася до нього англійка. – Отже, ви фламандець, сер лицарю?

Мартін гадки не мав, де народився справжній госпітальєр Мартін д’Ане, тому відповів, що він не фламандець, а француз і до вступу в орден жив у замку Моен.

– Але ви не схожі на француза, – зауважила співрозмовниця. – Замок Моен, кажете? Ніколи про нього не чула.

– Це неподалік від Ардеша в Пікардії.

– Мені це ні про що не говорить. Я там не була.

– А ви багато мандрували?

– Останній рік – так. Мені подобаються нові місця й люди, їхні характери та звички.

Лицар не хотів заглиблюватися у власне «минуле»: чим менше англійка знатиме про нього, тим легше йому потім зникнути, а їй нічого буде розповісти про оманливого госпітальєра своєму могутньому братові. Тому він не відповів і на запитання, чи бував у Святій землі.

Джоанна, помітивши, що її попутник став стриманіший у словах, вирішила: мабуть, орденський статут передбачає потайливість і забуття свого минулого. Але статут статутом, а на її ніжки в стременах лицар вперто поглядає і не без задоволення. Безшлюбність, бідність і послух! Чи можливо дотриматися цих обітниць, хоч би яка міцна була віра? От і маємо, що всі ці гордовиті паладини – звичайні чоловіки, вимордувані тривалим утриманням…

Мартін зауважив-таки, що його зближення з англійкою триває саме так, як він і сподівався: тепер Джоанна тримається з ним цілком розкуто і, вже впевнена у власній красі, поводиться так, аби привернути до себе увагу молодого лицаря.

Проте наступної миті вона здивувала його, поцікавившись, як ставляться в ордені до його зброєносця Ейріка і чи давно він йому служить. Її покоївка Санніва така з ним щаслива, а сам Ейрік запевняє, що готовий обвінчатися з нею за першої ж зручної нагоди.

«Клятий базіка!» – розгнівався Мартін, не поспішаючи обговорювати Ейрікові чесноти як зброєносця. Звісно, ніщо не заважало висловити йому свою згоду – нехай рудий додасть до своєї колекції вінчаних дружин іще одну кралю. Та раптом йому стало шкода щиру й простодушну дівчину, яка і так уже постраждала від розбійників. Як вона могла знати, що Ейрікова закоханість – нехай і щиросерда – триватиме доти, доки розійдуться їхні шляхи. Якщо ж їх обвінчають у церкві, дівчині доведеться роками чекати на рудого, не маючи права зійтися з кимось іншим. Справді, Ейрік часом навідує своїх любасок, але після того, що він, Мартін, готує для її господині, в Санніви немає жодної надії коли-небудь знову зустріти свого варанга…

Саме тому він категорично відмовив, мотивуючи це тим, що не може дозволити вінчання свого зброєносця в землях схизматиків-ромеїв. В ордені такого не пробачать.

Леді Джоанна насупилася і, щойно вони опинилися у внутрішньому дворі фортеці, негайно пішла геть від попутника, кинувши йому поводи свого коня, немов якомусь конюхові. Мартін спостерігав, як леді піднімається зовнішніми сходами у свою вежу, аж поки вона озирнулася і помахала йому рукою.

Тільки-но опустилися сутінки, він знову став на чати під її вікном, цілком упевнений, що Джоанна де Рінель стежить за ним.

Дні за два, як і було домовлено, загін знову вирушив у путь – до Лікійського узбережжя.

Спершу дорога звивалася відкритою горбистою місцевістю, потім, у передгір’ї, пішла вгору, пагорби поволі перетворилися на високі, вкриті густими лісами пасма Таврських гір. Дорога стала вузькою стежиною, і загін змушений був розтягнутися кавалькадою потилиця до потилиці. Попереду, як завжди, їхав Сабір, за ним Йосип, до якого приєднався Обрі, потім греки-охоронці, тягнучи за собою нав’ючених мулів, після них – захоплені бесідою леді Джоанна та Мартін. Як і годиться, пані супроводжували камеристка, покоївка і четверо вцілілих воїнів із Незербі.

У кінці кавалькади їхав капітан Дроґо. Ще до від’їзду він усіх запевнив, що йому значно краще і чудодійний Йосипів бальзам подіяв. Дорогою капітан бадьорився й був такий привітний з удаваним госпітальєром, що Мартінові подумалося: імовірно, вояка-сакс певним чином схвалює його зближення з молодою пані.

Водночас Мартін із леді Джоанною був максимально обережним: нічого особливого – схвалення, легенькі жарти, сміх, час від часу зближення їхніх коней на тісній стежці, випадкові дотики. Усе це нагадувало Мартінові приручення молодої напівдикої кобилки. Джоанна, доки ще сахалася, негайно відводила свою гніду вбік, наскільки дозволяла ширина дороги, й обличчя її набувало зверхнього та відлюдкуватого виразу.

«Нічого, красуне моя, скоро ти їстимеш у мене з руки», – подумки всміхався Мартін і починав розповідати про шлях, що на них чекає. Сельджуки ще ніколи не добиралися до цього гористого краю, і, хоча подорожні зіткнуться з багатьма труднощами, вони менш за все пов’язані з людьми. Зате краса Тавру здатна зворушити будь-яку, навіть найчерствішу душу!

І він показував то в бік водоспадів, які рвучко злітали зі скель, то на засніжені верхів’я гір