Лазарит - Симона Вілар

Троє чи четверо газизів були вже зовсім близько від лорда. Сер Обрі позадкував, вихопив із піхов меч, але новий град стріл Йосипових лучників відігнав напосілих на нього вершників кроків на сто. Проте вже наступної миті один із них опинився біля англійця і, вимахуючи шаблею, вихором налетів на нього.

Сер Обрі відскочив, ухилився й зашарпався між газизами, які його оточили, саква полетіла в куряву, але тепер уже було не до неї.

«Зараз котрийсь із газизів обів’є його горлянку арканом і потягне за собою», – подумав Мартін. Саме так і чинять тюркські кіннотники, не маючи змоги підступитися до ворога на довжину клинка. Він не міг зрозуміти причини божевільної відваги англійця, але знав: через якусь мить він збагне, що для нього все скінчено.

Та раптом у воротах фортеці з’явився загін закутих у панцир ромейських воїнів. Їх було не так уже й багато, але катафрактарії[84] – грізні вояки. Тому легко озброєні газизи, які вже заграбастали значну частину здобичі, вирішили без потреби не зв’язуватися з важкою імперською артилерією.

Один із них, схилившись із сідла на ходу, підхопив покинуті Обрі бесаги. І, вкотре здивувавши Мартіна, англієць рвонувся за ним, люто розмахуючи мечем і волаючи так, ніби сподівався відбити все добро. Коли грабіжник усе ж почав віддалятися, сер Обрі в безсилому відчаї метнув йому навздогін меч.

Мартіна це потішило. Що за скарби були в тих бесагах, якщо задля них Обрі ризикував життям?

Про це він довідався згодом, коли всі вони вже перебували у фортеці і тамтешні жінки напували врятованих чужоземців холодною водою. Обрі напоїли першим; ледь оговтавшись, він почав кликати дружину.

Леді Джоанна підійшла й кілька секунд удивлялась у його спотворене відчаєм обличчя. Помітивши в чоловіка на очах сльози, поклала долоні на його сколошкану, засипану пилом голову.

– Ах, Джоанно, що ж тепер робити? – схлипнув Обрі. – Адже там залишилися всі наші прикраси, і мій пасок із бурштином, і твої сережки ромейської роботи, і той розкішний плащ, підбитий соболем, що коштував цілого статку!..

– Нащо тобі хутряний плащ на Святій землі, Обрі? – спокійно запитала в нього дружина. – Кажуть, там завжди гаряче.

Лорд рвучко вивільнився з її обіймів.

– Ти нічогісінько не тямиш! Тобі все це здається несуттєвим, бо змалечку ти звикла до непомірних розкошів. А я… мені довелося заплатити такі гроші! І як ти постанеш перед очима свого могутнього брата без сережок з опалами і золотих брошок? Ти й гадки не маєш, який жалюгідний і жебракуватий матимеш вигляд!..

Леді Джоанна відвернулася й мовчки пішла геть.

Обрі й далі нерухомо сидів біля стіни, схиливши голову на руки.

Покинувши лорда, Мартін пішов до Йосипа, який розмовляв зі своїми воїнами. Молодий єврей вочевидь був ними задоволений, вихваляв їхню влучність і самовладання, дякував за порятунок життя попутника.

– Ти добра людина, Йосипе, – зауважив Мартін. – Але занадто простодушний. Що тобі до цього захланного, заїдливого чужоземця? Повір, коли він різав твоїх одноплеменців у Бері-Сент-Едмундсі в Англії, йому й на думку не спадало їх пожаліти.

– Вважаєш, я маю до нього уподібнюватися? – стримано мовив Йосип. – Хіба Всевишній не вчить нас терпіння й поблажливості до таких, як цей Обрі де Рінель?

Мартін не відповів – лише з легким сумом поглянув на сина Ашера бен Соломона. Справді, син не схожий на свого батька. Той діловитий, з усього має зиск і завжди чинить згідно із завчасно складеним планом, не замислюючись про ймовірні жертви. Він зважає тільки на людей своєї крові. Чому ж не навчив сина дотримуватися цих правил? Чому Йосип виріс таким чистим і великодушним?

– І все ж, ти припустився помилки, друже мій! – мовив нарешті лицар.

Він знав, що Сабір та Ейрік цілком із ним згодні. Та Йосип і далі всміхався, впевнений у своїй правоті.

Розділ 9

Вода! Досхочу чистої гарячої води – яке щастя!

Занурившись у паруючі ночви, леді Джоанна розсміялася. Яка ж понура й пригнічена вона була ще недавно, а зараз її сповнює чиста радість. Небезпека позаду, вона вільна й жива, в неї надійне покровительство!

Мимоволі перед її внутрішнім зором виник образ лицаря Мартіна д’Ане. Вона знітилась і насупилася, здмухуючи з долоні мильну піну.

Поки лицар д’Ане втовкмачував коменданту гарнізону, яку знатну особу врятували його воїни, поки для іменитих гостей готували покої та гріли воду для купання, Джоанна, попри збудження від пережитого, несподівано заснула, примостившись на вузенькій канапі. Скільки вона проспала? Трьох годин цілком вистачило, щоб вона знову почувалася бадьорою та відпочилою.

За цей час Ґодіт і Санніва теж устигли оговтатися. Тепер обидві, самі напіводягнені, товклися довкола господині. Покоївка енергійно терла тіло пані намиленою тканиною, змиваючи піт, пил і бруд – наслідки нелегкої мандрівки, а Ґодіт, позіхаючи, оглядала гардероб Джоанни – точніше, те, що залишилося після сутички з газизами. Зрештою, камеристка зрозуміла, що становище – занадто складне: переважна частина вбрання і прикрас безслідно зникла.

– Сер Обрі таки мав слушність, – зауважила нарешті Ґодіт, – кинувшись рятувати наше добро! Але йому не пощастило, і тепер ми як старці. У вас, пані, залишилася лише одна сукня. На щастя, хоч білизна вціліла – вона була у в’юках мого мула… – камеристка струсила, розправляючи, білосніжну серпанкову сорочку.

Джоанна відкинулася на край канапи і глибоко зітхнула. Не час зараз думати про такі втрати. Після всього пережитого це здавалося цілковитою дурничкою.

– Усе це порожня суєта, Ґодіт. Насамперед ми повинні подякувати Пресвятій Діві за те, що живі й перебуваємо в безпеці.

Але згодом, коли Джоанна, загорнувшись у шматок полотна, оглянула розкладені на лаві залишки гардеробу, то зажурилася. Справді, вона тепер майже гола. Та й грошей – дзвінкою монетою – було негусто. Щоправда, орденські векселя, що їх вона зберігала у футлярі на поясі, вціліли, проте перетворити їх на готівку в ромейських володіннях майже неможливо. Тут інший світ, і віра, хоч і християнська, але відрізняється від тієї, що сповідують франки.

Разом із Ґодіт вони перебирали мізерні рештки колись великого гардеробу Джоанни. Камеристка тільки скрушно хитала головою.

– Через тих клятих язичників, у руках яких ми опинилися, вашу жовту сукню подерто на рам’я! Жодної вуалі, жодного шовкового покривала. А як без цього знатній заміжній дамі? Доведеться вам, пані, походжати серед тутешніх схизматиків простоволосою, як юна діва. А вбратися ви муситимете – що будеш робити! – в оцю темно-сіру сукню зі