Лазарит - Симона Вілар

Ґодіт недурно нарікала: знатні дами тих часів носили бліо, зашнуроване на спині. Це відразу показувало, що перед вами шляхетна пані, одягатися якій допомагає служниця. Шнурівка на грудях, хоч і зручніша в разі, якщо вбиратися приходиться поспіхом, але її вважали атрибутом одягу простолюдинок. Невибагливу сіру сукню Джоанна прихопила із собою на випадок, якщо потрібно буде одягнути щось просте й таке, що не сковує рухів. Але як у такому одязі переконати коменданта гарнізону, що перед ним – родичка осяйних Плантагенетів?

Єдина надія була на довге волосся – лише воно здатне засвідчити її належність до обраних. Звичаї забороняли простолюдинкам мати волосся такої довжини, та й часу доглядати за ним у вічно заклопотаних жінок не було. Біляві кіски Санніви доходять лише до ключиць, а Ґодіт ховає свій невеличкий вузлик під головним покривалом з барбетою, що обтягує щоки та шию. Коли служниця розчесала Джоанні волосся, його блискучі темні хвилі майже до колін оповили молоду жінку. Як волосся остаточно висохне і Санніва заплете коси, воно трохи покоротшає, та все ж залишиться достатньо довгим, щоб із першого погляду збагнути: ця дама не мусить сама себе доглядати.

Джоанна сиділа в довгій чистій сорочці, біля неї досі поралася Санніва, аж раптом у двері постукалися і до покою, уклонившись, увійшов капітан Дроґо.

– Дроґо, чи вдалося тобі відпочити? – турботливо запитала леді.

Її вірний слуга змарнів і виснажився. Капітан відразу сів на виступ стіни, витягнув перед собою поранену ногу й потер хворе стегно зі словами, що дозволить собі відпочинок лише тоді, коли переконається: його пані добре облаштувалася і ні в чому не має потреби. А потім розповів, що більшість клопотів узяв на себе лицар д’Ане, який вів перемовини з комендантом гарнізону про постій мандрівників, обіцяв сплатити за всю необхідну провізію, та й ці покої для жінок звільнили на його прохання. Фортеця, як вважав Дроґо, доглянута, хоча прислуга тут – сама мужичня, навіть кухаря путнього немає.

Джоанна оглянула низькі склепіння покою, масивні балки над головою, голі стіни з грубо складених кам’яних брил. Тісно, напівтемно – світло заледве пробивається крізь невеличке заґратоване віконечко, яке на ніч замикається віконницею, та й запах казарми досі не вивітрився. Але на що нарікати, коли кілька днів поспіль їй доводилося спати на голій землі, підстеливши лише попону і вкрившись плащем?

– Де зараз сер Обрі? – нарешті запитала вона.

Капітан стримано всміхнувся.

– Лорд, моя пані, чудово облаштувався. Він устиг заприятелювати з молодим євреєм, здобув його прихильність і примудрився позичити в нього чималеньку суму. З цими грішми сер Обрі пішов до коменданта й наказав надати йому найкраще приміщення в житловій частині фортеці.

– Що ж, я за нього рада, – полегшено зітхнула Джоанна.

Слуги перезирнулися: хіба не так давно їхня господиня не відходила від чоловіка й на крок, виконуючи все, що спаде йому на думку?

З відведених для неї покоїв леді Джоанна вийшла лише під вечір, вирішивши, що нарешті має цілком пристойний вигляд: коси заплетено мало не від скронь і перев’язано ліловими стрічками, віднайшли й скромний обруч на голову з чеканного срібла. На плечах – легенька блідо-бузкова накидка, що приховувала шнурівку.

Назустріч негайно вирушив Обрі, який повідомив, що комендант гарнізону запрошує подружжя розділити з ним вечірню трапезу.

До лорда повернулася звична зверхність, а його одяг просто вразив Джоанну. Сер Обрі був убраний у довгополий жупан ромейського крою, від верху до низу розшитий вигадливими візерунками, на яких перемежовувалися обриси янголів і переплетеної виноградної лози. Помітивши її здивування, чоловік пояснив, що жупан – дар коменданта, котрий неймовірно щасливий з нагоди надати дах над головою і захист таким високородним особам.

«Звичайнісіньке здирництво», – здогадалася Джоанна, але вголос нічого не сказала, тільки кивнула.

У покої парафілакса, так греки називали начальника гарнізону, на гостей чекав щедрий стіл: численні закуски – «оректика»,[85] смажена баранина, м’ясні ковбаски, тушкована в білому вині птиця, різноманітні овочі, зелень, нарізані скибочками свіжі й зацукровані фрукти. Між стравами на столі височіли вузькогорлі глечики з напоями.

За тутешнім звичаєм, жінки під час трапези сідають окремо від чоловіків, але чи то додатковий стіл у цьому приміщенні ніде було поставити, чи парафілакс вирішив виявити до знатної іноземки особливу повагу: зустрівши леді Джоанну на порозі, він провів її до дальнього краю столу й посадив між сером Обрі та молодим євреєм Йосипом. В Англії таке й на думку нікому не спало б: опинитися за одним столом з іновірцем-євреєм. Однак з’ясувалося, що Йосип виконуватиме роль перекладача між англійцями та господарем – він і повідомив Джоанні, що саме тоді, коли мандрівники блукали пустельними плоскогір’ями, тутешні християни відсвяткували свій Великдень, який у них припадає на інший час, ніж у західних християн, тому парафілакс хоче пригостити гостей великодньою паскою.

Паска була висока, мов фортечна вежа, а тісто – жовтуватого кольору. В Англії до Великодня зазвичай роблять печиво у вигляді кроликів і запікають стегно в тісті, зате традиція крашанок була спільною, й парафілакс надзвичайно люб’язно пригостив ними гостю. І вже цілком здивував Джоанну Йосип, розповівши: традиція дарувати крашанки йде відтоді, коли Марія Магдалина подарувала таке яйце римському імператорові Тіберію.

Джоанна була вражена: звідки юдей так обізнаний з традиціями і звичаями християн?

Але втрутився сер Обрі, засумнівавшись, що євреї взагалі знають, що таке світле Христове Воскресіння.

– Якби ви уважно слухали слова священика в церкві, вельмишановний пане, – скромно зауважив Йосип, – то запам’ятали б, що Ісус із Назарета прибув до Єрусалима саме напередодні святкування Пасхи. Тож ми, юдеї, маємо до цього свята безпосереднє відношення.

Обрі зневажливо відвернувся, а Джоанна спробувала приховати глузливу посмішку.

Наступної миті до покоїв парафілакса зайшов Мартін д’Ане. Лицар був у чорному довгому вбранні з білим хрестом на грудях і мав вигляд істинного сина ордену Святого Івана. Він поводився з такою гідністю, що начальник гарнізону підвівся йому назустріч та запропонував сісти біля себе. Обидва стиха заговорили, і леді Джоанна, яка після гостювання в Константинополі трохи володіла грецькою, здогадалася, про що мова. Лицар просив воєначальника дозволити їм трохи довше затриматися у фортеці – поки ромейські воїни обстежать околиці й переконаються, що газизи забралися геть.

Від того, що саме ця людина взялась оберігати їх у дорозі, на душі в леді Джоанни зробилося тепло й спокійно. Що ж, такий статут цього ордену: ще здавна брати-госпітальєри пообіцяли опікуватися прочанами. І