Ігри долі - Іванна Боразан

— Мене найняли, щоб убити її.

— Тебе найняли для чого?

Це вже був вирішальний удар для Марії. Вона присіла на ліжко і вхопилася за серце. Андрій побіг за водою. Дістав з аптечки ліки від серця, накрапав у стакан і підніс сестрі. Вона залпом випила усе. Але легше від цього не стало. Її єдиний брат — убивця. Де вона дивилася? Чому не угледіла? Йому платили за вбивство людей! Шок. Сильний шок і потрясіння. Більше нічого.

«Правду йому захотілося сказати. І що тепер?», — тривожні думки не давали Андрію спокою. Тепер вона від нього відвернеться. Це тягарем лягло на його серце. Він не хоче її втрачати. Ні її, ні Аню. Це мало бути таємницею. Його таємницею. Але як він стомився усе приховувати. Жити за сімома замками.

— Я хочу почути все і спочатку. Хочу збагнути, де моя помилка, — тремтячим від душевного болю голосом промовила Марія.

Андрій повернувся до неї. Став навпроти і вдивлявся у ці знайомі з дитинства риси обличчя. «Подивися, до якого жалюгідного стану ти її довів», — твердила йому совість.

— Пробач мені. Ти в цьому невинна. Ти ні в чому невинна. Це все я сам. Моє бажання жити так, як мені хочеться. Грати з вогнем.

Марія підняла на нього повні жалю й болю очі.

— А ти знаєш, що граючись з вогнем, рано чи пізно можна обпектися.

Андрій знову повернувся до вікна.

— Я цього не боявся. Навіть десь глибоко в душі цього прагнув. Я не міг змиритися з цією пустотою в серці. Намагався заповнити його екстремальними відчуттями, щоб хоч би раз воно йокнуло чи занило. Але ні, воно мовчало. Мовчало доти, доки я не побачив її. Чоловікова коханка найняла мене, щоб прибрати з дороги суперницю. Я погодився з нею зустрітися. Та коли побачив її фотографію, у мене вже виникло бажання захистити її, а не вбити. Я склав план. Я не хотів кривдити Аню. Вистрілив, щоб налякати її. З переляку вона б побігла додому, але по дорозі зустріла б мене. Я хотів все їй розповісти, дати трохи грошей, щоб вона зникла, змінила ім’я, загубилася в натовпі. Та сталося непередбачуване. Вона впала. І я був змушений принести її додому. Я не міг дозволити їй померти. Тоді я ще не знав, що привів додому янгола, який здатний завести моє серце, яке мовчало п’ять років.

Марія плакала. Вона навіть не здогадувалася, що коїться у душі брата. Зовнішньо спокійний, він не наводив думку про такі страждання. Дає підтвердження сказаний колись дуже влучний вислів, що зовнішність обманлива. А маленький принц Екзюпері взагалі влучив у ціль словами, що головного очима не побачиш. Вона вічно заклопотана домашніми клопотами, думала, щоб брат був ситий і одягнений і зовсім забула, що душа інколи буває також гола і голодна.

Сьогодні перший раз за кілька років між братом і сестрою з’явилася нитка взаєморозуміння, яка так часто з’єднує рідних людей. Марія підійшла до брата і міцно його обняла. Дві зболені душі нарешті скинули тягар страждань і відкрили їх для нового життя.

Здавалося, на цій оптимістичній ноті можна було б закінчити главу, але … Усе б було добре, якби цю розмову не почула Аня.

Коли Андрій її покинув, вона спала, але знову замучили нічні жахіття. Тому встала і попрямувала в кімнату Андрія. У його обіймах так спокійно. Хоч після цієї казкової ночі між ними поки що нічого не було, але вона була впевнена, що Андрій зрадіє її ініціативності. Якщо він не захоче, наполягати не буде, тільки щоб відчувати його тепло. Просто постпати у його обіймах. Та коли відчинила двері, то вмить змінила свої плани. У кімнаті була Марія. Вона сиділа понуро на ліжку, а Андрій стояв і щось їй говорив. Судячи по вигляду обох, важко було сказати, що розмова із приємних. Аня хотіла піти, щоб не лізти у їхні сімейні справи, аж тут почула своє ім’я і хотіла дослухати, про що річ. Але її здоровий глузд ніяк не розумів, про що йде мова. Вбивство. Коханка. Чоловік. Янгол. Як усі ці слова співставити у речення, щоб хоча б трохи зрозуміти, у чому тут річ. Вона дуже хотіла увійти і напряму запитати, що за нісенітниці він верзе, але брат з сестрою обнялися. Не хотілося порушувати їхнє зближення вторгненням у кімнату. Та й якось не дуже усе було схоже на реальність. Ранком усе стане на свої місця. Аня зачинилла двері і попрямувала у свою кімнату.

Дні проходили за днями. Ранки змінювали один одного. Але Аня так і не змогла розпитати Андрія про ту розмову, яку вона випадково підслухала. З одного боку, її мучило незнання і нерозуміння того, що відбувається, а з іншого, ну як вона запитає його про це? То була сімейна розмова. Якби вони хотіли з нею цим поділитися, то б запросили брати участь у ній. А так… Не дуже хорошим способом вона дізналася про цю дивну історію. Напевне, Андрій розказував Марії історію, якихось їхніх знайомих чи навіть сюжет фільму, який бачив, — надто нереалістичною вона була для справжньої історії. Такого в реальності просто не буває. Як можна бажати рідній людині смерті? Можна! Але, щоб у наш час наймати кіллера для вбивства дружини! Це навіть якось смішно звучить. У всякому разі так думала героїня.

Але їхній вигляд говорив зовсім інше. Ні Марії, ні Андрію було не до сміху. На їхніх обличчях замість усмішки була гримаса болю і розпачу. Лише в останню мить з’явився проблиск надії і спокою. Фільм не міг так вплинути на людей. Та вірити в те, що людина, яку вона кохає, здатна скривдити собі подібну, вона не може. Тому, як часто трапляється у людській свідомості, коли вона не здатна збагнути деяких речей, а особливо коли не хоче розуміти, адже підсвідомо уже знає, що це перекреслить усі її надії