Ігри долі - Іванна Боразан
Аня поставила фотокартку назад у шухляду і попрямувала до себе в кімнату. Її душу й серце розривали сумніви. Невже Андрій любить її через те, що вона схожа на його покійну дружину. І чи взагалі любить. Можливо, цілуючи її, він бачить перед собою Олену. Гіркі сльози болю й відчаю ринули з її очей. «Чому ж так несправедливо доля карає мене», — думала вона. У цьому житті її більше нічого не тримає. Вона втратила все. Спочатку себе, а тепер і коханого.
Сльози виплакані. Порожнеча всередині. Нема ніякого болю, лише ця нестерпна порожнеча….
Марія покликала вечеряти. Як швидко час промайнув. Андрій уже повернувся з роботи. А їй так не хочеться нікого бачити, тим більше їсти. «Вдати, що хвора. Ні, вони ще більше дратуватимуть мене своєю увагою», — роздумувала вона.
Встала з ліжка, вмила обличчя, переодягнулася і спустилася вниз. Андрій з Марією уже були на кухні. Андрій сидів за столом, Марія стояла біля плити. Аня сіла не поруч свого коханого, а навпроти нього. Присутні побачили переміну, але не подали виду. Бачили вони і зовнішні переміни дівчини: блідість її обличчя, червоні втомлені очі, невеселий погляд. На Андрія вона й не глянула, хоча перед тим не могла відвести від нього очей. «Щось тут не так», — думали домочадці.
Марія розлила суп по тарілках. Роздала кожному і всілася сама. Але ніхто навіть не скуштував. Всі сиділи мовчки, дивлячись на свою тарілку. Марія хотіла показати приклад, взяла ложку і стала їсти. Але її прикладу не послухався ні Андрій, ні Аня. Він не міг збагнути, що трапилося з його коханою Анною. Яка причина змусила її так змінитися? Чи не він сам? Але що такого зробив? Невже вона ображається на те, що не зайшов з нею привітатися. Так, він заходив, тільки думав, що Аня спить і не хотів турбувати.
Тут Аня не втерпіла і встала із-за столу.
— Мені потрібно побути наодинці, — скзала вона і вийшла з кімнати.
Андрій поспішив за нею. Марія схопила його за руку і промовила:
— Не треба. Хай побуде наодинцці зі своїми думками.
— Але що з нею таке? Все ж було чудово!
Марія стиснула плечима. Вони знову сіли за стіл.
— Я давно хотіла тебе запитати, — порушила тишу Марія, — Ти любиш Аню? Але відповідай чесно!
Андрій здивовано подивився на сестру.
— Що за нісенітниці ти верзеш? Звісно, що я її люблю! — гарячкувато відповів Андрій. — Які можуть бути сумніви. Ти ж знаєш, що я слів на вітер не кидаю.
— Вибач, я не так запитала: ти любиш Аню чи її схожість з Оленою?
Аж тут Андрія осінило.
— Що ти їй наговорила?! — кричав Андрій до сестри.
Марія спокійно відповіла:
— Нічого. Ти ж знаєш, що я ніколи не зроблю тобі погане. Мабуть, сама засумнівалася у щирості твоїх почуттів. Вона не дурна і все прекрасно розуміє сама.
— Я й не знав, що ти можеш бути такою жорстокою, — говорив Андрій, а в його голосі чувся біль.
— Правда завжди жорстока… Ти багато чого робив неправильно. Я завжди тобі прощала все. Навіть те, що ти зробив зі Стасом і Денисом.
Від подиву у Андрія округлилися очі. Він схопився з крісла і обернувся спиною до сестри. «Так значить весь цей час вона знала. Знала і не переставала любити», — думав він.
Марія ж продовжила розмову:
— Але закрити очі на те, як ти егоїстично використовуєш почуття іншої людини, я не можу. Я все прекрасно розумію, ти дуже сильно кохав Олену, але уже потрібно змиритися з тим, що її немає. Не каліч життя ні собі, ні іншим.
Андрій став на коліна