Ігри долі - Іванна Боразан

Не згадала вона також і про своє кохання до детектива, який розслідував їхню справу. Та від пильності Ані не скрився той ніжний тон, з яким вона говорила про Івана Миколайовича. Та розпитувати подробиці не стала. Забагато переживань за один день. Колись знайдеться підходящий момент, і вона обов’язково розпитає подругу про цього загадкового чоловіка, якого вона й досі кохає.

Сніданок сьогодні затримався. Можна, було навіть сказати, що він замінив обід. Багато часу зайняла розповідь, ще більше осмислення і заспокоєння. Аня все- таки навчилася ліпити вареники. А їли їх дівчата на самоті, бо Андрія ще й досі не було. Та й то їли лише інстинктивно, адже після такої розповіді жоден кусок їжі не ліз до рота.

Їли мовчки… поприбирала й побрели хто куди. Аня — у свою кімнату, Марія — у свою. Перша хотіла сховатися від допитливого ока подруги. Друга, ніби усе заново пережила, і тепер потрібно вилити усі сльози за минулим, інакше воно завжди буде мучити. Не буде давати змоги йти вперед. Наче кайдани буде стримувати хід.

Сльозами уже не зарадиш, але як легко на душі, коли солоні потічки умивають обличчя, а з ним і гіркоту на серці. Марія незчулася, як заснула і геть чисто забула про Аню і плани, які вона на неї мала. Прокинулася — а на дворі уже сутеніє. «І що це я собі думаю, — говорила вона до себе, — посеред дня, та й спати. Можливо, вже й Андрій повернувся.»

Заглянула в його кімнату. Немає нікого. Хотіла уже спускатися вниз, але щось потягнуло її до кімнати Ані. Та сиділа у сутінковій темряві й не ворушилася. Марія тихенько зайшла і сіла поруч. Аня ніяк не відреагувала на її присутність. У Марії боролися два бажання: одне — нарешті розворушити подругу, інше — не чіпати її взагалі, відізветься, коли сама захоче. І перебороло все-таки друге. Дівчата продовжували сидіти мовчки не рухаючись. Аж тут Аня промовила:

— Я хочу піти від вас…

Тиша…Марія хотіла щось сказати, але Аня її жестом зупинила.

— Ні! Не думайте, що я невдячна. Я вам дуже, дуже вдячна за все, але я змушена піти зараз, щоб потім ви мене самі не вигнали.

— Та як тобі таке в голову прийшло! Що за дурниці? Тебе вигнати! Ти що мариш? — Марія завелася не на жарт.

— Так буде краще для всіх.

— Хто тобі дав розпоряджатися за всіх? Хто тобі сказав, що так буде краще?

Марія підхопилася з ліжка. Нервово ходила по кімнаті. Час від часу зупиняючись біля Ані і дивлячись на неї, як вчитель на ненеслухняного учня. Аня опустила голову.

— Ніхто не дав мені такого права, але я відчуваю, що так буде краще, — спокійно і тихо мовила дівчина.

— Бач, вона відчуває… — нижня губа Марії почала тремтіти від образи. — А ти не відчуваєш, що буде з нами, коли ти підеш? Що буде з тобою врешті — решт? Куди ти підеш?

І вже непрохані і завжди невчасні сльози от-от полиють з очей Ані. Дівчина підхопилася і обняла свою вірну подругу, і шепотіла на вухо:

— Повірте, мені також важко, але я змушена так вчинити.

Вона відступила і, дивлячись Марії в очі, сказала:

— Мені краще піти.

— Нікуди ти не підеш! — властним тоном сказав Андрій, який стояв біля відчинених дверей.

Цей знайомий до болю голос і тон став несподіванкою як для Ані, так і для його сестри. Вони здивовано й із острахом дивилися на нього, нічого не розуміючи. Не помічаючи Марії, Андрій попрямував до Ані. Взяв її за плечі і легенько потряс. Та підняла на нього повні печалі й страху очі. Дивлячись в них, Андрій промовив уже більш лагідно:

— Куди ти підеш? Ти ж нікого й нічого не знаєш.

— Я не знаю куди піду, але й не можу більше тут залишатися.

— Чому? Тебе тут образили?

— Ні! Ні! — дуже пристрасно відповіла Аня. — Мені з вами дуже добре, але…

— Тоді, які можуть бути «але», — перебив її Андрій.

— Я приношу вам одні розчарування і клопоти. А ще…, — затинаючись мовила Аня, — відчуваю те, що не повинна відчувати.

— Дурненька, — тихенько й ласкаво промовив Андрій і обняв її.

Закохані обнялися, нехтуючи присутність Марії. Вона продовжувала стояти осторонь і мовчки, але побачивши цю ейфорію двох закоханих, вирішила тихенько залишити їх наодинці.

«Добре, що все так гарно склалося. Дасть Бог, так і буде надалі. Так хочеться, щоб у домі нарешті чувся сміх, а згодом, можливо, і дитячий», — розмірковувала Марія, опинившись сам-на-сам з її улюбленими кухонними приналежностями.

Андрій з Анною все ще насолоджувалися близькістю один одного. Для них час зупинився. Вони продовжували стояти обнявшись і не хотіли відпускати з обіймів кохану людину.

«Як важко далося мені це рішення. І як зараз добре, коли усвідомлюєш, що вчинив правильно», — думав Андрій.

Коли він вранці пішов і до того моменту, як з’явився в будинку, його голова прокручувала ситуацію, як склалася і складеться з прийняттям остаточного рішення.

Блукаючи берегом, як завжди, коли йому треба подумати, Андрій нарешті зрозумів, чого хоче насправді. Плювати на те, що вона чужа дружина, що у минулому житті, можливо, любить свого чоловіка. Але у теперішньому житті Аня належить йому. Він це зрозумів учора. Нікому більше не дозволить ображати її, буде захищати, любити і берегти. Як давно він не відчува теплоту свого серця й душі. До цього моменту його переповнювали лише ненависть і бажання замкнутися у собі. А зараз він ладен закричати про свою любов цілому світу. Наче окрилений, поспішив додому. Там