Ігри долі - Іванна Боразан

Андрій уважно слухав, а потім промовив:

— А ти молодець. Я б до такого не додумався.

— Ти про що? — здивовано запитала Марія.

— Ой, вибач… думки вголос, — розсіяно сказай їй брат. — Я маю на увазі те, що ти придумала дати нашій гості ім’я.

— А-а, — вимовила Марія. — Ти про це. Молодець не молодець, а головне, це її хоч трохи заспокоїло, а нас зблизило.

— Це точно, я бачив, які ви веселі поверталися з прогулянки і як жваво розмовляли під час вечері.

— До речі, у мене запитання: чому ти так дивно відреагував на новину про її ім’я…. Ти не хочеш нічого сказати?…

Запанувала тиша. Чути тільки плеск хвиль і крики чайок. Андрій вдивляється у даль. На горизонті уже з’являється їхній берег. Марія пильно дивиться на брата і чекає відповіді.

— Згодом, — тільки це чує вона на своє запитання. — Ми скоро прибудемо. Іди подивися, як там Аня. І не баріться там довго.

Гармонійний діалог між братом і сестрою закінчився. Як завжди, на цікавому.

«Чи дізнаюся я колись правду?»- думала Марія, ідучи у каюту до Ані.

Дівчини на ліжку не було. Воно було акуратно застелене. А сама вона стояла біля вікна і навіть не чула, що зайшли до кімнати.

— Аня, — тихо промовила Марія.

Дівчина здригнулася від несподіванки.

— Пробач, що налякала.

— Нічого страшного, — відповіла Аня і посміхнулася.

— Я бачу, тобі уже краще. Ходімо на палубу, ми прибуваємо.

— Пробачте, що все зіпсувала, — промовила дівчина.

— Ти чого? Усе гаразд. Продовжимо свято вдома…

— Андрійку, які в тебе плани до кінця дня? — запитала Марія, коли вони удвох залишилися на кухні.

Аня сервірувала стіл до обіду у сусідній кімнаті. Марія готувала суп, а Андрій похмуро сидів і їв яблуко.

— Не знаю, а що?

— Я тут подумала… може ми б пройшлися по магазинах. Ти бачиш, в якому одязі ходить Аня. Це мої речі, які я трохи переробила під її розмір. Але так тривати далі не може. Їй потрібна білизна, одяг її розміру. Те, що ти купив, нікуди не годиться. Вона молода й приваблива дівчина, а ходить в такому одязі.

— Вона тобі щось казала?

— Ти знаєш, що ні. Вона й не скаже. Їй подобається все. Ніколи вона не заперечить.

— Може, їй дійсно подобається.

Андрій посміхнувся.

— Ти що, жартуєш! — вигукнула Марія. — Ти телепень! Вона почувається винною нам. І ніколи не буде вимагати більшого.

— Добре, добре! — тільки не кричи і не розмахуй так ножем. Що потрібно купити?

— Я мала на увазі, що ми з Анею пройдемося по магазинах, а ти нас будеш супроводжувати, якщо захочеш?

— Ні.

Обличчя Андрія враз змінилося: з веселого воно перетворилося в суворе. Марія не розуміла, у чому тут справа.

— Що, ні? — запитала вона.

— Ви нікуди не підете, — категорично мовив Андрій. Ці слова не підлягали запереченню. Марія не відставала.

— Чому? — здивовано запитала.

Вона перестала нарізати овочі і взяла руки в боки.

— Яке ти маєш право мені забороняти ходити туди, де мені захочеться?!

Ніколи Марія не підвищувала голос на брата, ніколи йому не перечила, аж тут їй урвався терпець. Чому він забороняє пройтися їм по магазинах?

— Я й тобі не забороняю, — уже спокійно відповів Андрій, доївши яблуко, і огризок викинув у смітник, чим ще більше збив з пантелику свою сестру.

Ну, як він так уміє за такий короткий час змінювати настрої.

— Тоді у чому проблема? — Подумавши, сказала Марія. — Справа значить не у мені, а у Ані.

Андрій нічого не відповів, а лише поглянув на Марію.

— Чому ти її ховаєш? Я думала, ти хочеш знайти її сім’ю. Для чого увесь цей маскарад?

Андрій не витримав допиту. Підійшов до розгубленої сестри і прошепотів їй на вухо, щоб Аня не почула:

— Тому, що її хотіли вбити.

Марія від здивування аж рот відкрила. Ніж, який вона тримала й досі у руці з гуркотом упав на підлогу.

На шум із сусідньої кімнати прибігла Аня.

— Що сталося? — запитала вона. — Я чула гуркіт.

— Нічого не трапилося, — відповіла Марія, опановуючи себе. — Просто я розтяпа і впустила ніж. От і все. Не потрібно хвилюватися.

— Як не хвилюватися, коли на вас лиця немає.

— Не тривожся, це від несподіванки. Давай краще виклади овочі на тарілку, а я за цей час розіллю суп. Андрій, — звернулася вона до брата, — подай мені, будь ласка, супницю й тарілки.

Андрій, який стояв позаду Марії, дістав їх з кухонної шафи і подав сестрі. Марія тремтячими руками взяла їх і поставила на стіл.

Аня дивилася то на Андрія, то на Марію. «Невже ніж, який упав міг так налякати її. Андрій вів себе, як завжди. Трохи похмурий, але для нього це не рідкість. А от Марія. Тут, щось не так!» — думала Аня. А сама уже розклала овочі і понесла тарілку на стіл, за яким вони будуть вечеряти.

Коли знову повернулася