Ігри долі - Іванна Боразан
Стукнули вхідні двері. На порозі мокра до рубочка стоїть Марія. Ані не видно.
— Де Аня? — запитав у розпачі Андрій.
Марія із здивування витріщила на нього очі.
— Я думала, вона вдома, — відповіла на запитання.
— Ні, її немає! — кричав Андрій. — Що трапилося? Чому ви не разом?
— Немає часу на пояснення, — твердо сказала Марія. — Бери дощовик і мені прихопи, та йдемо її шукати. Надворі таке робиться…
— Ти сиди в хаті. Переодягнися, бо ще захворієш. Я сам іду шукати. Якщо вона з’явиться до того, як я повернуся, зателефонуй, що з нею все гаразд…. Усе, я пішов…
Марія переодяглася, бо її почав бити озноб. Приклонила коліна перед образом Матері Божої і стала молитися. Не знає, скільки часу пройшло, коли Андрій з’явився з Анною. Обоє мокрі, перелякані. Аня взагалі з синіми від холоду губами. Марія швиденько приготувала теплу ванну і допомогла дівчині переодягнутися. Занімілі пальці від холоду й страху зовсім не хотіли слухатися господині, прийшлося їм допомагати. Андрій же був здатен сам собі раду дати. Коли всі були переодягнені, Марія напоїла всіх гарячим вином, щоб зігрілися. Та все одно цього було не уникнути.
Посеред ночі у Анни почалася лихоманка. Від пережитого страху і холоду її тіло не могло боротися з недугом. Знову весь дім «на ногах». Марія робить компреси. Андрій у відчаї тупцює по кімнаті, заламуючи собі руки. Серце його защемлює, коли чує з уст Ані стогони. Бідна дівчина знову переживає ті страшні миті грози й блукань незнайомою місцевістю у темряві. Чорне небо розсікає блискавка, від звуку грому аж здригається земля, а дороги додому все не видно. Кругом жодної живої істоти, лише вона, наче загнаний звір в клітку, не може знайти вихід на волю. Вона все йде і йде… Йде і здається, що ще крок — і ти ступиш назустріч своїй смерті. Про порятунок вже не думає. Ніщо вже її не врятує. Але невідома сила тягне все вперед. Крок за кроком. Не зупинятися, лише йти. І тут, наче з іншого світу, долинає голос. Він кличе її. Байдуже, куди він заведе: чи до спасіння, чи до загибелі — вона кинулася на цей звук. Він повторювався. Гукав і гукав. Стали зрозумілі слова: Анно! Вона ще більше докладала зусиль, аби швидше дістатися до голосу. Його раз у раз глушив звук грому, але все одно вона бігла, шукаючи цей голос.
І от… Спасіння… Людина… Дівчина біжить до неї, але чим ближче підходить, тим більше віддаляється цей силует від неї. Ще прудкіше вона біжить, з останніх сил намагається його наздогнати. Уже підходить до цієї людини, хто це, не помітно, дощ заливає очі та й здається, вона обернена спиною до неї. Аня підходить до людини у дощовику, та обертається. Знайоме обличчя Андрія дивиться на неї. Погляд важкий, пронизливий, жорстокий. Аня намагається зрозуміти, що трапилося з її коханим. Обнімає, стараючись розворушити. Аж тут натрапляє на щось холодне і тверде. Ступає крок назад. Блискавка освітила предмет. Це був пістолет. Ще мить — і з нього лунає постріл. Аня провалюється у небуття.
XXVУже другий день лежить Аня непритомна. Сильний жар мучить її тіло. Прихід лікаря нічого не дав. Госпіталізація була неможлива і через засоби безпеки, і через вкрай важкий стан пацієнтки. Чим міг лікар, тим і допоміг, а на все інше воля Всевишнього, так він сказав. А ще додав:
— Не лише тілесний недуг зламав її, а й душевний. З цим вона повинна боротися сама. Вилікує душу, вилікує й тіло.
Лікар сказав вслух ті слова, які вертілися в головах брата і сестри. Вони знали, що так трапиться, але не думали, що таким болісним для Ані способом. Андрій читав, що з бухти-барахти пам'ять не повертається. Для цього потрібен сплеск емоцій або подій, які заставляють твій мозок працювати активніше, усе згадувати. Він усе робив, аби ця мить наступила якомога пізніше, було б дуже добре, якби не наступала взагалі. А що, бувають випадки, коли людина не може згадати своє минуле життя — нічого, якось живе і без цього.
Якби так трапилося, було б усе ідеально. Аня не пам’ятала б життя до нього, він би старався забути, і почали б жити з чистого аркуша. Але схоже цей ідеалізм залишиться тільки у його уяві, адже Аня усе згадала. Він чув, як вона раз у раз повторювала ім’я свого чоловіка у гарячці. Коли вона отямиться, вони будуть зовсім чужими людьми.
— Нік! Нік! Не треба! Не заставляй мене це робити! Не треба! Я не можу! — зривалося з пересохлих від гарячки уст Ані.
Свідоме і несвідоме бореться зараз у її голові. Минуле і теперішнє життя тривожать душу, розділяючи навпіл. З одного боку, Ніколас Харт, її чоловік. Капризна і деспотична людина, яка думає і дбає лише за себе. З іншого, Андрій — люблячий, терплячий, з пораненою душею чоловік, але здатен на вбивство. Та не зважаючи на це, милий її серцю.
— Андрій, рятуй мене! Врятуй! — знову чулися стогони у кімнаті хворої.
Андрій з радістю допоміг би та не знає, від чого потрібно рятувати кохану. Він не здатний нічого зробити. Ніхто не може.
Домочадці закинули всю роботу. Андрій зовсім перестав ходити в офіс. Марія перестала поратися на кухні. Навіщо тратити час на готування їжі, якщо й так ніхто не їсть.
Андрій за ці кілька днів змінився до невпізнання. З худим, осунутим і небритим обличчям. Очі червоні від недоспаних ночей. Весь час він сидів біля Ані, щоб не втратити можливість бачити, як вона прокинеться. Щоб побачити ласкавий і ніжний погляд коханих очей, але цього уже кілька днів немає. Ці дні тягнулися неймовірно довго, приносячи біль, як Ані, так і Андрію, який не може бачити, як мучиться дівчина. Гарячка з’їдає її тіло,