Вічний календар - Василь Махно

фільварку і як приймали його в Суботу в домі Ґольдштейна, не можна було переслухати в ті дні. Говорилося про це у крамниці, на фільварку, у корчмі, навіть міняйли, і ті переповідали щось про цадика. Дивувалися митницькі, не розуміючи, що це за таке свято було в гебреїв. Ну, приїхав якийсь старець, який ледве перебирав ногами, йдучи. Ну, підтримували ребе під пахи Ґольдштейн і Альбін. Ну, приїхав. Ну, поїхав. А пригода трапилася така: сиділи митницькі християни в корчмі й задумали, побачивши Федора Критая, провчити його, бо найбільше підтримував отця в боротьбі проти пияцтва. Ударив їм хміль у голови. І один пішов і намовив Альбінку, дружину Берка, якого в той час у корчмі не було, загасити світло. Щойно згасло світло — накинулися на Федора односельці. Тріщали стіни корчми, хиталася стеля й підлога, хрустіло під обцасами чобіт шкло келішків. Крики! Верески! Стогін! Навіть Альбінку хтось зачепив у суцільній темряві. Коли все стихло й Альбінка, йойкаючи, засвітила кілька свічок, то побачила на землі кривдників Критая з роздертими рукавами сорочок і обмащеними кров’ю писками. Самого Критая в корчмі вже не було. Вночі Альбіни прокинулися й уже не спали до ранку: по вікнах корчми хтось лупив палицею. А ще через день один із міняйл сказав Альбінці, що чув, як той Критай сказав комусь, що підстереже Берка на вузькій дорозі. Після радісних днів, проведених у товаристві цадика, який, мабуть, щасливо повернувся до Чорткова, молиться, читає книжки й нічого не знає про страхи Альбіна — у кожному нічному шерехові корчмареві привиджався Критай. Вікна засклили, але страх надовго поселився в Альбіновій свідомості. Відчуваючи свою провину, Альбінка сама пішла до Критаєвої хати, аби з ним побалакати й загладити справу.

Тим часом старий Чортків вкорінився на підкові берега. Омивала його груба жила Серету, постачала місту кров його серця, тобто свою воду, вологість і рибу. Місто посувалося в різні боки. З часом навіть перелізло через високий пагорб до Вигнанки. На крутих вуличках, які повзли через пагорб, то тут, то там з’являлися хати. Уночі, коли у вікнах блимали каганці, комусь із немісцевих подорожніх могло привидітися, що темний пагорб спостерігає за ним кількома десятками жовтих очей. А тих немісцевих більшало з кожним роком. Прибульцям треба було десь поселятися. Перші поверхи будинків навколо Ринку ставали крамницями, цукернями, фризієрнями. Вулиця, яка долала пагорби в бучацькому напрямку, розбудовувалася, а та, що вела до двірця, також заполонювалася двоповерховими кам’яницями чи одноповерховими спареними на два входи будинками. Жили в них колійовці і працівники станційних майстерень. Потім пані Бенціровська викупить на Колійовій одноповерховий будинок, про який знатимуть усі — від місцевих до приїжджих. Перед війною добудує веранду з виходом у внутрішній дворик, схований від сторонніх і цікавих очей, та ще другий поверх, збільшивши кількість кімнат. Бенціровська захоче освятити новобудову, але жоден зі священників міста не наважиться. До ребе вона не зверталася, але могла, бо деякі євреї-гімназисти прибігали під покровом ночі до її дому. Вони платили її дівкам грішми, краденими з кишень довірливих батьків.

Одного разу, коли Довид Моше був малим хлопцем, у домі його батька трапилася пожежа. Гасячи вогонь, дорослі забули про малого Довида Моше. Кинулися шукати — і знайшли сонного. Тоді батько розбудив сина й запитав: «Довиде Моше, чи ти не чув запаху диму? І чи не знав, що треба рятуватися, коли в домі палає?» «Що може вчинити мені вогонь, коли я прочитав на ніч Тору? — здивувався син, — нема вже вогню в нашому домі». І справді, за якийсь час полум’я погасло.

По смерті Довида Моше ребе Ісроель перебрав усі маєтності й багатющу бібліотеку. Випало йому добудовувати нову синагогу, яку Довид Моше встиг побачити на архітектурних кресленнях. Приблизно з десятих років двадцятого століття в Чорткові почалося будівництво. Казали, що будуються як перед війною. У 1909 році почали будувати готель «Брістоль». Швидко будівлю перекупили два підприємливі юдейські купці. До нашої ж розповіді про цадиків чортківського двору варто додати ще одне ім’я — Ребе Меїр Шапіро, яке ми перед цим проминули. Молодого Шапіра було представлено чортківському ребе. У двадцятих роках, зібравши чималі гроші в Америці, ребе Шапіро викупить у Любліні місце для забудови, звівши Єшиву Чачмей Люблін, тобто Люблінську школу мудреців. 22 травня 1924 заклали юдеї наріжний камінь. При цій події, висвітленій у єврейській і польській пресі, почесними гістьми були ребе Ісроель Фрідман, ребе Абрахам Мордехай Альтер із Гури Кальварії й ребе Іцхак Зеліг Морґенштерн. 24 червня 1930 року, коли вулиці Любліна почорніли від сюртуків, а літні вітри колихали соболині штреймели й капелюхи на головах хасидів, Ісроель Фрідман прибив до дверей закінченої будівлі золоту мезузу, а наймолодший студент Єгуда Мельбер відчинив двері єшиви золотим ключем. Варто ще сказати, що Шапіро пошлюбив Малку Тову, дочку заможного хасида з Тернополя Якуба Брайтмана. Брайтман був великим прихильником чортківського цадика, хоч і не належав до його каґалу. Тісно спілкувався з Довидом Моше та зберіг дружні стосунки з його сином Ісроелем. Не дивно, що хасидські двори трималися купи, хоч по-своєму трактували деякі темні місця Тори й на свій розсуд тлумачили, яку довжину пейсів за вухами їм носити.

У Митниці з’явився орендар саду Едвард Ашкеназі, у якого були різні паспорти. По-різному писалося в них його прізвище: Ashkenazy, Eskenazi, Oskunazi. Спровадив його Феліціян Коритовський. Частину землі, яка належала громаді, але не була на неї записана, окружний суд передав Коритовським. Земля пустувала, і коли нагодився Ашкеназі, то вирішили Коритовські віддати йому в оренду. Цей Ашкеназі прибився до Чорткова з Сілезії. У його родині існував переказ, що давній їхній предок, який писався Ашкеназі, колись мешкав в околицях Язлівця. Едвард не знав — вірити цьому чи ні. Але коли Коритовський у «Брістолі» розповів, що шукає когось, кого б можна було найняти за орендаря занедбаного саду, то Едвард запропонував свої послуги. Прибулець шукав у чортківському повіті місця для заробітку. Коли Ашкеназі прибув до Митниці, то попрохав Лейбу Ґольдштейна допровадити його до Язлівець.

Дорогою Ашкеназі й Ґольдштейн мовчали, бо не знали один одного. До того ж, в очах Ґольдштейна Едвард виглядав чужаком.

Минувши Горб-Долину, Лейба запитав:

«Маєте родичів у Язлівцях?»

«Ні, — відповів Ашкеназі. — Не маю тут нікого».

«А все ж чогось їдете до Язлівця?» — поцікавився Ґольдштейн.

«Їду подивитися, куди забрели мої, благословенної пам’яті, родичі. Знайшов серед родинних паперів, що Ашкеназі прийшли до Сілезії з Язловець і що належали ми до бучацького кагалу».

«А я навіть не знаю, звідки ми прийшли, — сказав розчаровано Лейба. — Мій дідо вже народився в Чорткові. Ми тут давно».

А насправді Ґольдштейна гризли здогади: чи не задумав Коритовський замінити його, Ґольдштейна,