Вічний календар - Василь Махно

Скромний Катеринин посаг — родовите дівоче прізвище, столове срібло і грамота на підтвердження шляхетності — стали першим надбанням молодого священника Феліштана. Було ще одне — рідна батькова сестра заповіла Катерині по своїй смерті віденське фортепіано. Коли тітка померла, фортепіано Феліштани возили за собою від однієї парохії до іншої, поки отець Іван не прибув до Митниці. Янкеля неодноразово кликав до себе Альбін, аби той пограв під час свят. Янкель жив із музики й деколи грав у корчмі, бо Альбін добре платив. Ціла родина Янкеля: сини, дочки, зяті й невістки, яким Господь влив до жил замість крові музику, і вуха прочистив, бо чули найтонші порухи, як кажани, грали по єврейських весіллях. Казали, що одного разу в Янкелевих руках спалахнула скрипка. Обпалила йому пейса, але він продовжував грати. З того часу раз на рік запрошували Янкелів до двору чортківського цадика в час напливу гостей. Однак якось Довід Моше, коли його запитали про значення вогненної скрипки в Янкелевих руках, відповів, що міста й селища, які чули цю музику, будуть знищені. Відповідь цадика почули — і Янкеля перестали запрошувати грати. У серпні, коли достигали Серет і сливки, Янкель покинув Чортків. Про слова Довіда Моше згадали під час евакуації, перед приходом москалів. Та боячись, що передбачення справдиться, з міста виїхали всі, хто міг. Навіть син цадика — ребе Ісроель.

Протягом літніх місяців у митницькому домі Коритовських приймали гостей. І хоч у Феліціяна з Шипракевичем із весни до пізньої осені було чимало господарських клопотів — бо ж фільварок! — по неділях Коритовські влаштовували гостину. «Житє люцске, — казав Мицьо до Феліціяна, — єк пчолине. Мусиш літати, доки тє не приб’є градом до земли». Для Феліціяна були погані роки, коли через дощі вилягали пшениця, ячмінь і жито, кидалася жовтизна на тютюнець, здихали коні чи здувалися корови. Хворів Владислав. Знервована Гелена переймалася сином, горбик якого дедалі більше нагадував верблюжий. Діти Коритовських виростали по санаторіях. Здоровій і життєрадісній Алєксандрі перебування у Криниці йшло на користь, а от тіло без душі, Владислав, і там нидів.

Гелена поверталася до Митниці. Владиславове лице ставало паперовим, а коли він пив коров’яче й козяче молоко — починало скидатися на папір, просякнутий воском. З Буковини привозили знахарів, але вони не могли розгадати прокляття Баревичів. Ґольдштейн не розумів, про що офіцер, власник такого маєтку, може балакати з дурним ґоєм. І як можна пригощати його такими дорогими сигаретами й купувати йому єгипетську бібулку «Промєнь». «Ну й що з того, що Мицьо знайшов мертвого Конрада? — не раз запитував себе Лейба. — То треба з ним курити сигарети?» Ґольдштейн розумів, що якби ж то вони тільки курили! Але вони ще про щось говорять. А навіщо Коритовський віддав сад отому Ашкеназі? І навіщо йому той Шипракевич? Тютюни, розсада… Ні, ні. Коритовський тільки й чекає нагоди, щоби звільнити його, Ґольдштейна, який вірою-правдою служив ще батькові Гелени, але нова мітла по-новому мете. Ну, вимерзли трояндові кущі. Так, йой, пішов Мицьо до Конрада скаржитися на Ґольдштейна. Скільки разів він, Лейба Ґольдштейн, казав Конрадові про сад і ті кущі? А кому, прошу вас, було казати? Той сифілітик доживав останні дні й збайдужів до всього.

По неділях у Феліціяна Коритовського збиралися гравці у бридж. Отець Феліштан уважався неперевершеним гравцем, тому був бажаним партнером. З Малих Заліщиків приїжджав граф Козєбродський, додавався до цієї строкатої компанії Степан Шипракевич, кепський, скажу вам, гравець. У теплі літні місяці приїжджали ще й офіцери піхотного полку з Чорткова, приятелі Феліціяна. Якщо більше було гравців, то розділялися на чотири пари. Під час одного з таких вечорів перед будинком, коли гості вийшли після гри у двір помилуватися кущами троянд, з’явився циганський табір. Поки оглядали сосновий парк за фасадом будинку, челядь накривала на стіл. Гелена припровадила з собою Юстину, котра закінчила у Львові куховарські курси. Цигани були нетутешні. Волоські. Приїхали кількома возами і стали перед центральним, нещодавно перемурованим, в’їздом, викладеними з каменю двома вежами, де росли трояндові кущі і в глибині подвір’я дзюрчав фонтан. Позаду дому — столітні сосни, посаджені ще Гелениним дідом. Після смерті Конрада й після випровадження Ґольдштейна прочистили запущений сад, проклали доріжки. Шипракевич замовив із Молдови саджанців яблунь, сливок, груш, розбив ділянку для смородини і малини. Від трояндового запаху, який зливався з запахами малинових і смородинових кущів, повітря гуснуло, наче олія. Козєбродський казав, що любить сюди приїжджати не тільки заради бриджу, а щоби змащувати масним повітрям легені. Хоча переважно палив сигари на веранді.

Граф Козєбродський, у якого під час гри сіпалася ліва брова, розповідав про подію, що трапилася в селі біля його фільварку.

«Розповім вам, панове, брутальну історію, — розпочав Козєбродський, бачачи, як Коритовський перетасовує карти перед роздачею. — Історію коханців, яка завершилася вбивством».

Гелена побачила, як у малого Алоїза розширилися очі. Вона викликала служницю, котра понесла хлопця до іншої кімнати. А сама простежила за ними, пильнуючи, щоб служниця не притисла ненароком горбик Алоїза. Коли Гелена повернулася, Козєбродський закурив. Тримав свої карти недбало, що нервувало Феліціяна, але господар мило посміхався, знаючи, що в гостя язик без кісток.

«Усе, — продовжував граф, — як у французьких романах. Молода здорова селянка Марія, очевидно, примушена батьками до шлюбу з нелюбом, задумала зі своїм коханцем звести чоловіка зі світу».

«І що вони придумали?» — запитав Шипракевич.

«Ви собі навіть не можете уявити!» — вигукнув Козєбродський.

Гра посувалася мляво. Феліціян, не ризикуючи, кидав свої карти, запиваючи кожен хід ромом.

«Ви собі уявити не можете! — Козєбродський випустив синій клуб диму. — Чоловік цієї Марії часто пив. Хати не тримався. Позаочі й навіть в очі йому казали, що має жінку курву. Одного вечора він прийшов із корчми й заснув на бамбетлі. Марія з коханцем обв’язали його різним шматтям. Може, тим, що збирають міняйли, яке змочили нафтою».

«Як так може бути?» — здивувалася Гелена.

«А ось так, пані Гелено, — відповів Козєбродський. — Уявляєте, той пияк лежав у хаті, а солодкавий запах нафти вже був його смертю».

Козєбродський розповідав так живописно, що всім присутнім у домі Коритовських запахло нафтою.

«Не знаю, хто підносив запалений сірник до змоченого нафтою шмаття, — продовжив граф, — але нещасний спалахнув як свічка. Коханці вискочили надвір. За якийсь час спалахнула хата. Мені тої ночі не спалося, з вікна нашого дому було видно пожежу. Наступного дня я приїхав у село й побачив дуже сумну картину — обвуглений труп посеред згарища. Прибули з Чорткова жандарми. Розпитали сусідів. Ті розповіли, що, мовляв, так