Похорон богів - Іван Іванович Білик

— То мій клопіт, — сказав Доброчин. — Ось добудемо Київ — і заверну тебе назад.

Тепер охочий воєвода Ратша, тримаючи на рушнику хліб-сіль, зустрічав у княжому дворі Доброчина й Володимира, мов полоцький князь.

Доброчин зіскочив додолу, прийняв цілування й запитав:

— А Ругвальда таки немає?

— Знайшли його, знайшли, — відповів Ратша. — Тільки заціпило йому.

— Мертвий?

— І він, і його сини.

Доброчин замислився. Все те він уявляв собі трохи не так.

— Дажбожа воля... — згодом проказав він. Тоді глянув на Володимира й знову запитав Ратшу. — В нього ж були не самі сини?

Ратша шепнув щось воїнові позаду, а той моргнув комусь іще далі назад, і з теремного хорому вивели діву.

Ругнеда була схожа на зацьковане звіря, розпатлане й розшарпане, ладне дряпатись і кусатися за своє маленьке нікчемне життя. Світлий князь глянув на небожа й розсміявся — так зверхньо й зневажливо дивився Володимир на полоцьку княжну.

— Істинно ж нема на що глянути, — сказав Доброчин. — Самі соплі та пазурі. А Ждан Будимирович вихваляв: красна-прекрасна!.. Ждане, де ти?

— Княжну треба вмити, — не погодився Ждан. — Он яка засюсяна.

Почет ляскітливо й грубо реготав, а Доброчин кинув до задерикуватої княжни полоцької:

— Не хотіла робичача мужем собі, а тепер сама стала холопкою й робітницею... Замкни її! — наказав він Ратші. — Бо ще дьору дасть.

Княжну повели в підкліті, а князі та ліпші бояри пішли оглянути Ругвальдів хором. Він не був загиджений варязькою кров'ю: Ругвальда та його синів смерть спостигла на городському валу, де вони намагалися відбиватись од новгородців. Доброчин не пішов глянути на них, але ховати звелів з княжими почестями, що неабияк здивувало дружину та воєвод.

— Це задля Сігурда та його варягів, — пояснив потім Жданові Будимировичу Доброчин. — Та й ще одне маю на мислі...

— Ти про княжну? — спитав воєвода молодшої дружини. — Я б просто продав її купцям, чортове насіння. Або ж оддай мені.

— Жоною?

Ждан Будимирович аж спалахнув:

— Оддам її за свого холопа найчорнішого!

Доброчин нічого не відповів.

Увечері в полі за валами розвели величезні багаття, повитягавши все дерево з городських ровів. Палили загиблих: новгородці своїх, а Сігурдові варяги — варягів полоцьких. Окреме багаття розіклали для Ругвальда та його синів-княжичів Рулафа та Руальда. Поки горіли вони, новгородці справляли поминки.

У світлицю до Доброчина ввійшов Угоняй:

— Княжна проситься на кострища. Одпустиш її?

— Піди скажи Ратші, — буркнув Доброчин. Така тонкосльозість не личила старійшому воєводі. — І ти хочеш її собі?

— Я старий для такого! — захихикав Угоняй. — Але там її брати та батько...

— Хай іде.

Воєвода вийшов.

— Щось мудрує Угоняй, — сказав Доброчин Володимирові.

Володимир не відповів на це, а мовив зовсім несподіване для Доброчина:

— Візьму оту собі.

— Княжну полоцьку?! — вигукнув Доброчин. — Таке паскудне й миршаве... Здурів єси! Чи наложницею?

— Жоною, — сказав юний князь, і стало зрозуміло, що він добре обмислив свій крок. — Жоною.

Таким рішучим Доброчин бачив Володимира вдруге в житті. Першим був випадок з королевичем Олафом. Норманський королевич випадково зустрів на торжищі одного з розбишак, яким король Ерік доручив був продати його в холопство. Олаф убив того королівського пса, потрапив до тисяцького суду й чекав на смертний вирок, бо за вбивство гостя в Новігороді карали на смерть. Вирок можна було замінити лише величезною вирою, а такої купи срібла не мав ні його вуй, ні королева-вдова Астріда, Тоді до свого дядька прийшов молодий новгородський князь. Він так глянув на Доброчина, що той не знайшов у собі сили відмовити йому.

Тепер стосувалося зовсім іншого. Ще вчора Доброчин і сам хотів висватати за небожа полоцьку княжну, але, побачивши її сьогодні вранці, перестав і думати про це, бо княжна виявилась напрочуд бридкою.

— То ти насправді чи так?..

— Насправді, — повторив новгородський князь. — Вона роззує робичича.

Доброчин усе зрозумів. Княжна назвала його не просто «робичем», тобто сином робітниці-раби, а «робичичем» — сином і онуком холопів-робітників. Холопом у третьому коліні!

Цього вже не міг стерпіти й Доброчин. У Володимирових очах зблиснули сльози, й світлий князь побачив у них образу й за свою сестру, й за себе та страждальця-батька, й за зведену в могилу свою матір та інших близьких людей, і за ввесь люд деревній та полянський, за все плем'я цієї сторіччям мученої землі. Причиною всіх образ були чужинці, боротьбі з якими Доброчин присвятив своє життя. В особі цієї варязької княжни Володимир мав принизити чужинця.

Й Володимир нагадав Доброчинові про той пам'ятний вечір у примарне освітленому шатрі, коли під ними билося холодне чуже море, а долі лежали два схрещені мечі.

— Завтра ж! — розхвилювався Доброчин.

ЛИПНЯ Ж

У ДВАДЕСЯТЬ ПЕРШЕ

У найбільшій світлиці хорому сутінки стояли навіть серед дня. Хором був зведений минулого літа, до того ж за свейським узірцем, бо ярл Ругвальд не міг сидіти в звичайній дерев'яній теремниці, в яких сиділи тутешні бояри та князі. Будівля була з дикого сірого каменю, завезеного хтозна й відкіль. Вузенькі стрілчасті віконечка ледве блимали, мов очі двадцятирічного кота.

Доброчин звелів принести свічку. Її воскове полум'я викликало в нього таке відчуття, ніби він був у просмердженій сечею та кінським потом стайні, й це не воскова свічка в позолоченому свічнику, а кіптява скіпка-боринка. Відчуття було таке набридливе й тривке, що Доброчин довго не міг його позбутися.

Він і Володимир сиділи в різних кутках, у яких було однаково темно, а біля вогнища стояла княжна, донька вчора похованого ярла Ругвальда, яка затято дивилась на вогонь. Це мало викликати в неї важкі спогади: вчорашні поховальні вогні.

А вона не така-то й паскудна, думав Доброчин, дивлячись на Ругнеду, яку челядниці встигли вимити й убрати в мереживну сорочку й жовті чобітки. Коса в Ругнеди теж була жовта й мовби переморгувалася з чобітками, коли дрова у вогнищі спалахували яснішим вогнем. Руда заброда, з раптовим роздратуванням подумав Доброчин,