Похорон богів - Іван Іванович Білик

— А найпростіша дорога на Київ і лежить через Полоцьк. — Роздратування боярина мовби тішило Доброчина. — Чи ти як би хотів: дибати собі вільно на Київ, а Ругвальда покинути в тилу? Йому тільки цього й треба! — вже сердито глянув на Угоняя Доброчин. — Поки ти розпиватимеш мед у Києві, він витягне сулицею Новгород і Псков.

Згадка про Новгород вплинула на Угоняя. Він перестав трясти бородою й замовк. Мужі старшої дружини, які спостерігали цю словесну боротьбу, схвально відгукнулись на задум Доброчина. Князя Ругвальда не можна лишати в тилу, йдучи на далекий Київ.

Коли ввечері воєводи зібралися для толкування в шатрі, Доброчин цілий вечір загадково посміхався, перемовляючись із воєводами й зрідка сьорбаючи жовте грецьке вино.

Володимир насторожено поглядав на дядька, а перед ляганням не витримав і спитав:

— Що ти намислив? Знову щось не так?

— Намислив трохи поспати, — весело засміявся Доброчин, посіявши в душі Володимира ще більшу підозру.

Лише третього дня, коли попереду замаячили вали й вежі Полоцька, Доброчин так само весело проказав:

— Аж ось і сватова хата...

Це було відповіддю на Володимирове запитання в шатрі. Він спробував одбутися жартом:

— А в цього Ругвальда хоч дочка є?

— Ми ще не відаємо, — сказав Доброчин, — але на те язик даний чоловікові. Не поспішай...

Коли всі три витяги розташувалися станом на два перестріли від Полоцька, Доброчин подавсь оглядати стан, а повернувся вже вночі й стомлено мовив:

— Є й куничка в цьому дуплі. Та ще нібито й вельми красна.

Володимир знову спробував перевести все на жарт:

— А чи не застара для тебе?

— Якщо для мене застара, — сказав Доброчин і лукаво посміхнувся, — то підшукаємо їй іншого жениха. Але спершу треба виспатися, бо рано зашлемо до Полоцька сватів.

Уранці Доброчин і справді зібрав сватівне сольство. Полоцьк за валами похмуро мовчав, над вежами обох воріт висіли знамена з бичачою головою, а між частоколом зблискували шоломи й рожни сулиць. Із города пахло домашнім димком і м'ясним варивом. Стан новгородський жив звичним життям. Горіли багаття біля ладь і дракарів, витязі молодої дружини поралися коло коней мужеських і своїх, а найбільш зголоднілі ратники канючили в них сухарі й солонину, за що ті вимагали чистити коней і носити з лісу дрова та хмиз. Лише мужі старшої дружини розкошували в шатрах, не маючи браку в борошні та питві.

Доброчин і Сігурд розпитували вивідників, посланих звечора до городських валів чи глибока вода в греблі перед валами, які містки до воріт, скільки сторожів було вночі на городнях та вежах, чи всі вони в кольчужній бороні, чим зоружені, коли змінювались і про що гомонять.

Свати повернулись аж перед обідом. Головний сват, воєвода молодшої дружини Ждан Будимирович, розповів, що князь полоцький Ругвальд цілувався до них дуже чемно, що разом з ним були його обидва сини, звані Рулафом і Руальдом.

Доброчин спитав:

— А доця?

— І княжна була, — потвердив Ждан Будимирович. — Вельми красна молода княжна. Ім'я їй Ругнеда. Всі вони звуться однаково на «ру».

— А далій?

— Далій що? — нахмурився Ждан Будимирович. — Речу їм усім, що прислав нас князь новгородський, аби дали йому жінкою куницю-дівицю свою...

— Й що відповів князь полоцький? — заквапив його Доброчин, насмішкувато глянувши на небожа. Володимир напружено мовчав.

Ждан Будимирович завагався.

— Ругвальд покликав її, а вона каже... — Ждан знову замовк, але Доброчин суворо блимнув на нього, й він доказав: — Княжна Ругнеда каже: «Всі родичі вашого князя були холопи й робітники, а я княжна з діда-прадіда. Хай мене вб'ють, щоб я роззувала робичича. А ще мене хоче Ярополк. Це істинний князь, і я піду за нього».

— Оце й усе? А князь полоцький що мовив? — засміявся звеселілий Доброчин.

— Ругвальд мовив... Що також не хоче розводити водою княжу кров, — рішуче закінчив Ждан Будимирович.

МІСЯЦЯ ТОГО-ТАКИ

В ДЕВ'ЯТЬНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Доброчин не хотів одразу ж іти на приступ, і не через те, що Полоцьк міг учинити йому шалений опір. Це мало бути так або так. Якщо князь Ругвальд зважився назвати його й Володимира холопами, це могло означати тільки те. що він відчуває достатньо сил для боротьби з новгородцями.

Ругвальд недавно з'явився в цих краях — Свенельд покликав його два роки тому з-за моря, бо цей свейський ярл доводився йому далеким родаком, а Свенельд усе життя намагавсь обкластися родаками чи бодай єдиноплемінцями.

Всі четверо старих воєвод, убачивши в зухвальстві Ругвальда люту образу, пропонували почати приступ того самого дня. Кожен просив доручити це саме його полкові, але Доброчин не поспішав. Сігурд заявив йому ввечері, що вікінги застоялися й право приступу належить віддати їм. Варяги справді ще нічим не оддячили, даремно отримуючи платню, та Доброчин хотів побачити, як поведуться новгородські полки.

Полоцьк останнім часом геть зваряжився, Ругвальд повиганяв або винищив усіх місцевих витязів і бояр, замінивши їх своєю гридьбою. Можна було й учинити так, щоб варягів викурили з Полоцька самі ж варяги. Але Доброчин охочіше віддав би в цьому перевагу своїм полкам. Словіни й кривичі мусили нарешті відчути смак перемоги. Доброчин чекав цієї часини все своє життя. Новгородський полк не зрадив його сподівання.

Ввечері другого дня, гукнувши охочого воєводу Ратшу, Доброчин спитав:

— Самим своїм полком зможеш?

Ратша поквапливо кивнув, неначе боявся, щоб його не випередили Ждан Будимирович або великий боярин Угоняй. Ратша не був боярином ані боярським сином, а простим сідельним хитрецем.

— Рано вирушай з Дажбогом, — сказав світлий князь.

То було в п'ятницю, а наступного дня, в чисницю, ще й сонце не встигло зійти, як на Полоцьк гунуло дивне нашестя. Новгородські кожум'яки та гончарі, ушкунники, дереводіли, городники та всіляка забродна челядь і чернь, узявшись по двоє й по троє, несли з далекого лісу сосни та осики й кидали на рів, заповнений водою. Рів був надто широкий і крутий, осики з абияк пообрубуваним гіллям не досягали валу й падали вершками в воду. Ратники приносили сосни й ставили їх сторч, а тоді з дружним