Похорон богів - Іван Іванович Білик

А варяги полоцькі стояли на городнях і метали стріли. Влучені з криком утікали або падали в ослизлий рів. Тоді Ратша й собі виставив зо три сотні лучників, які, повстромлявши в землю сулиці й приставивши до них щити, стріляли з-за них і не давали обложеним цілитися.

Воєвода несамовито горлав, підганяючи інших, які безперервним потоком носили й носили стовбури, нарубані звечора, й поволі закидали ними широкий рів. Дерева падали через воду рівно й косо, там і сям утворюючи хисткі мости, але охочий воєвода гнав і гнав своїх ратників, обмощуючи Полоцьк мостами з усіх сторін. Лучники й далі метали стріли. Варяги за городнями теж не ловили гав, серед новгородців уже було чимало забитих і поранених, і над полем стояв безперервний гамір і крик.

Доброчин з іншими воєводами тримався на два перестріли від города. Досі все йшло так, як і домовились. Варяги Сігурда та обидві дружини лишалися на своїх місцях, ладні кинутись на допомогу. Дехто нарікав на те, що коли Полоцьк візьмуть самі лише ратники, Доброчин може віддати їм город на потік, інші ж дістануть облизня, одначе далі нарікань поки що не йшло.

Воєвода Ратша, вдягнений у бороню та шолом, гарцюючи верхи на перестріл од города, підганяв і підганяв своїх. Він гасав і гасав понад ровом, закиданим уже в багатьох місцях, а найпрудкіші стріли долітали й до нього. Щити новгородських лучників стали схожі на їжаків, густо втикані варязькими стрілами, які іноді наскрізь пробивали моржеву скору щитів. У запалі боротьби лучники позирали на свої лави, тоскно думаючи про те, що Ратші належало б виставити ще зо три сотні, але той не зважав па них: кожен воїн мав двічі збігати до лісу.

Коли перші вої вже принесли по два стовбури й перекинули через рів, лучників почало потроху додаватись. Вони вгороджували щити в землю й стріляли з-за них, але були потомлені й погано цілились, навіть тятиву часом не годні були натягти. Зате варяги влучали значно частіше.

Коли ж останні «мостовики» підійшли, перекинувши через рів сосни й грубі осики, залишивши над водою останніх влучених жалами варязьких стріл, Ратша нарешті звелів лучникам одійти й забрати вбитих та поранених.

— В'яжи цір[13]! — почали гукати сотники й десятні воєводи.

Лучники заходились обмотувати стріли ціром і діставати кресала. Незабаром вони знову підійшли до валу й загородили в землю поскіпані й подзьобані щити, запалювали цір кресалом і пускали стріли. Деякі з тих стріл, тягнучи за собою хвости чорного диму, застрявали в стіні, інші ж перелітали через заборола. Варяги оббивали їх луками та сулицями й скидали вниз, тим часом новгородці користалися з їхнього замішання й стріляли ще влучніше. Окремі стріли вже «прижились», роздмуханий у леті цір займався, й на частоколі та в городі курілись уже перші дими.

Спалахнули вежі над обома брамами, бо їх варяги не могли встерегти, до того ж вежі були криті тонкою дранкою. Ратша крикнув подати йому свіжого коня, котрийсь воїн побіг просити в дружинників, але Доброчин оддав свого.

Полоцькі варяги люто відстрілювались, час по час па городнях здіймався болісний зойк, на який новгородці відгукувались радісним криком, але ще частіше чулися зойки по цей бік валів — серед новгородських лучників. А Ратша й досі зволікав, ждучи, коли варяги нарешті з'юрмляться в одному місці.

Город був оточений суцільним тугим обручем, до якого не долітали й найтонші стріли. Поранені відходили й відповзали за цей обруч, який Ратша ледве стримував, а на полі лишалося дедалі більше важко поранених і забитих новгородських людей.

Тоді стріли з-за східного рову порідшали. Ратша зострожив конягу й майнув до західної стіни. Стіна й хати за нею були охоплені вогнем і димом, але рів здавався значно ширшим і не мав жодного пристойного «містка». До того ж полум'я та дим не дозволили б піти на забороло. І все-таки варяги чекали приступу саме тут. Тепер їхніми діями керували страх і розгубленість, викликані отим вогнем.

Ратша звелів двом сотникам удавати, нібито вони збираються йти на палаючий частокіл, і коли сотні наблизилися до рову в цьому місці, погнав до східної стіни.

Тут було так само малолюдно. Лучники обсипали заборола градом стріл, а варяги ледь-ледь відповідали, бо багато з них подалося до західної стіни, де горів частокіл і починався приступ.

— Чи він осліп? — дивлячись на Ратшу, сказав до Сігурда Доброчин. — На сході стіна геть гола, а він послав полк у вогонь!

Але тут-таки очі його хижо зблиснули — він аж наставив долоню козирком. Доки ті дві сотні вдавали приступ із заходу, Ратша кинув сотню воїв до протилежної стіни, яку варяги майже оголили, а вої швидко перескочили через загачений колоддям рів.

— Усе пропало! — болісне скривився старий воєвода Угоняй, неначе йому раптом розболілися кутні зуби: аж узявся за обидві щоки. — Пропала сотня!

Варяги й справді повитягали сулиці й здійняли страшенний крик, на який почали збігатися з інших кінців заборола. Десяток чи півтора новгородців покотилося між колоддя в рів, але інші почали кидати гаки й гакуваті драбини й лізти ними вгору. Варяги збили ще кількох, на допомогу оборонцям підбігли інші, але зо два десятки новгородців уже встигли перескочити на хідник, що тягся вздовж усієї стіни з боку города.

— Попер! — гукнув Доброчин до Угоняя, який і досі тримався за «зуб». — Витягне Ратша Полоцьк!

У проламану варязьку оборону ринули ще дві сотні новгородського сідельника-хитреця, й варяги вже не встигали їх одкидати...

ТОГО-ТАКИ ЛИПНЯ

В ДВАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

На пожарищах іще чаділи головешки, коли до Полоцька, наступного ранку після його взяття, в'їхали Доброчин і Володимир, супроводжувані почтом старих і сотенних воєвод.

Город мало зазнав шкоди од учорашньої січі. Лише попід валом згоріло кілька десятків землянок та рублених хат, якщо не рахувати заборола й ворота. Ратша просив учора віддати Полоцьк новгородцям на потік, Доброчин спочатку схилився був до такої думки, потім помислив і сказав:

— Не дам Полоцька.

— Рать обносилася й ходить без портів, — заперечив охочий воєвода.

— Невіголос ти, та ще й не каєшся! — буркнув Доброчин. — Маю думку лишити тебе тут за посадника!

— Ме-не?..