Українська література » Сучасна проза » Похорон богів - Іван Іванович Білик

Похорон богів - Іван Іванович Білик

Читаємо онлайн Похорон богів - Іван Іванович Білик
на якій тепер стояли тільки лельки Дажбога та Лади, височів оббитий срібними й золотими бляшками княжий стіл. На цьому столі мав відбутися обряд роззування князя. Пирувальники попідводились і поставали під стінами та коло дверей, за столом лишилися самі наречені. Посаджений батько князя звернувся до княжни:

— А тепер зніми з мужа чоботи.

Голос був тихий і якийсь тугий. Ругнеда сахнулась, мов од удару лозиною по босих ногах. Присутні затамували подих, а княжна схилилася над самий стіл.

— Роззуй мужа, — ще тихіше проказав Доброчин, але княжна знову не відгукнулася. Тоді він спитав, чи вона його розуміє, й Ругнеда відповіла: «Ні». Світлий князь переклав те саме по-варязькому. Коли ж вона й тепер відмовилась виконати обряд, Доброчин грубо зірвав з неї покривало, й очам присутніх відкрилося скам'яніле від затятості лице. — Роззуй онука робітника й сина робітниці!

В очах його блиснув такий лихий вогонь, що княжна раптом зблідла й похилила голову. Володимир уже сидів на княжому столі, напружено посміхаючись, і вона вклякла перед ним. А коли зняла з князя червоні чоботи й глянула на весільників, у неї знову вселився затятий біс.

— Хтось мені за все ще заплатить... — по-варязьки прошепотіла вона, й це прозвучало як смертельна клятва.  

ТОГО-ТАКИ МІСЯЦЯ

В ТОЙ САМИЙ ДЕНЬ

У понеділок Ярополк не зважився розпочинати влови, хоч днина видалася спекотна й сприятлива на кабана. У вівторок же небо зранку затягло хмарами, але київський князь не хотів відкладати влови ще на день, бо Свенельд лаштувався до зустрічі Оттонового сольства. Ярополк мусив утекти.

Ці перемови Свенельда з німцями тривали вже багато років, досі вони нічого не дали, але якщо й дали б щось у прийдешньому, то Ярополк тепер уже напевно знав, що це буде не на його користь. У Свенельда була своя особиста мета. Ярополк не мав сили постати проти нього, але добровільно сприяти йому теж більше не хотів...

Тепер двадцятидвохрічний київський князь міг покладатися лише на час та на ласку Долі, чиїх подумів і задумів не міг наперед знати жоден смертний чоловік.

Одне лишилось Ярополкові: зволікати час.

А ще він покладався на брата Володимира. Поки живі Володимир та його вуй Доброчин, принаймні за життя можна було не боятися, хоча вони прислали вістку з гінцем, що взяли Новгород і збираються йти на Київ. Новгород і раніше належав їм, а навіть якщо б вони зазіхнули на Київ, мати над собою рідного брата — це одне, а Свенельда — зовсім інше. Ім'я Свенельда все життя означало смерть.

Та й балачкам про Володимира й Доброчина Ярополк не дуже вірив, хоч про них у Києві ходили всілякі чутки. Ворогом Доброчина швидше за все теж мав бути Змій Горинич.

Над Києвом висла кошлата хмара й сіявся дрібний дощ, коли Ярополк з десятьма ловчими мужами виїхав з Красних воріт і Копиревим гаєм подався на захід. Ловчі вели на шворах двох пардусів і п'ятьох хортів. Пардуси були добре вивчені на вепра, а Блуд Асмусович запевняв, що нема меткішого ловця за цього звіра.

Обох пардусів Ярополкові подарував Блуд, він позавчора теж зголосився йти на вепра, зустрітися ж домовились коло Ірпня.

— Не хочу, — сказав Блуд, — щоби мене видів з тобою Змій Горинич.

Докладніше Блуд нічого не пояснив, але Ярополкові й того здавалося досить, його й так мучила самота. Раніше він найбільше довіряв небалакучому стриманому Местиші, але після смерті Люта Свенельдича та Ольга Святославовича Местиша Варяжко ще дужче замкнувся в собі, не хотячи тягти ввесь час руку за батька, але й не бажаючи діяти йому на злість. Блуд Асмусович також боявся батькового брата, зате співчував Ярополкові й утішав його як міг.

З Києва вийшли вдосвіта, коней також не дуже берегли, але до Ірпня встигли лише перед обідом. Блуд уже був там. Він привів зо два десятки гриднів, мав також двох пардусів і десятеро хортів. Ярополкові пардуси впізнали Блуда й почали ласкаво гарчати.

Але найбільшою несподіванкою для Ярополка було те, що поряд стояв невеличким станом Претич.

Востаннє Ярополк розмовляв з Претичем у його ж дворі, коли шукав підтримки проти Свенельда. Тоді Претич навіть говорити з ним не схотів.

— Припізнився ти трохи, — сказав Блуд. — Дощ після обіду може подужчати.

— Треба йти вниз понад Ірпнем, — озвався здаля Претич, але Ярополк навіть не глянув у його бік, Претич помітив це і сказав уже до нього: — Чи ти лише на один день?

Претич натякав на сольство, яке Свенельд чекав у середу чи четвер. У Києві все всім було відомо.

Ярополк відповів, що приїхав ловувати вепра, а не сла. Запала мовчанка. Ловчі почали готувати обід, хортам і пардусам дали тільки по крихті сирого м'яса — щоб лише роздратувати й збурити в них кров. А коли наварили й посідали їсти, з хащів на тому березі вискочив здоровезний вепр. Спокійно напившись, він зовсім по-дружньому рохнув до людей та хортів, тоді ще раз рохнув, і з-за кущів до берега гунуло ціле стадо свиней та поросят.

Ловцям і собакам наче заціпило. Аж коли стадо напилося й знову шаснуло в кущі, хорти залементували, рвучися зі своїх швор, а ловчі мужі кинулися сідлати коней. Ні про який обід уже не йшлось.

Домовившись оточити стадо великою підковою, всі кинулися через Ірпінь. Свиней і молодих кабанів було зо два десятки, не рахуючи ще смугастих малих поросят, і вони не могли втекти надто далеко.

На тому боці спустили собак. Хорти відразу взяли слід і кинулися за вепрами, розколошкавши гавкотом увесь лівобережний ліс, який колись належав деревлянам. Невдовзі гавкіт заглух. Собаки не могли взяти вепра, навіть ціла швора не зважувалася підступити до дорослого сікача. Але для цього в ловців були пардуси.

Досі ловці не спускали своїх заморських котюг: спершу належало розшукати хортів та вепрів, і всі кинулися через ліс. Та собаки мов у землю запались.

Їхали майже гуртом. Нарешті Претич дав знак спинитись, а коли всі вершники зійшлись, він порадив стояти й слухати. І раптом почувся тоненький ляскітливий звук. Якийсь хорт подавав знак господарям, а також іншим хортам, що знайшов дичину й потребує підмоги. Тепер можна було розтягтися широкою підковою і йти на звук.

А

Відгуки про книгу Похорон богів - Іван Іванович Білик (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: