Похорон богів - Іван Іванович Білик

Ми вбігли до стайні й підперли двері зсередини кілком. А воно почало гатити в двері й щось кричати по-варязькому. Та ще так люто кричить! А тоді стало штрикати мечиком попід двері стайні, аж поки прийшов світлий князь Асмус і забрав його.

Борис одчинив двері, коли це дивлюсь — у руці його щось виблискує. Отой манюній княжичів меч! У стайні саме не було жодного конюха. Кажу Борисові: «Віддай мені!» А він: — «Не можна — схопляться». Так і не віддав.

Ми довго розглядали ту виграшку, крутили й так, і сяк, Борис каже:

— Справжній харалужний меч. Бачиш мереживо на лезі? Ото тільки що маненький і легкий, а так справжнісінький.

Я теж його виважив і з великим жалем оддав назад, а Борис одніс до княжого хорому.

А на святвечір манить мене Борис у куток, де висіла коняча збруя. Кажу: чого? А він скрадливо роззирається, хоч у стайні тілько він та я. Хтів мені щось повідати чи показати, коли це ввалюються до стайні двоє менших конюших та старий Мироніг. П'яненькі задля святвечора. Борис мені шепотить:

— Хай вийдуть... — А сам бере вила й мовби підчищає з-під коня, ще й помалу погукує: — Повернись, а воно!..

Ті троє потовклися й невдовзі вийшли, а Борис виглянув у двері й знову шепотить, аж губа йому сіпається:

— Ходи сюди.

І знову повів мене в куток до кінської збруї. Відгортає попону й дістає звідти довгого меча.

— Це чий? — шепочу. — Звідки?

— Під скиртою знайшов. Якийсь п'яний гридень забувся. Це, — каже, — буде тобі. Але спершу навчись на тому дерев'яному. А цього мені смерком перекинеш через пліт. Казав Мироніг — одпустить на святвечір додому.

Я слухав і тільки кивав, не здатен виказати й слова.

І сталася тоді дивна ніч. Уселилася в мене якась бісівська чи божа сила, вже й не скажу до пуття, та почав я відтоді вилічувати, скілько ще мені лишилося ходити в робітниках. Сім літ і ще півроку. Але тепер я вже знав, що мушу витримати й витримаю, бо десь на мене чекав справдешній двоюгострий меч...

У літо 1374-е

від нашестя Дарія-царя,

а по уцарінні Михаїла в Царігороді 11-е,

а по укняжінні Кия над Почайною 380-е,

а по укняжінні Оскола в Києвому городі 13-е,

а від різдви грецького бога Христа 862-е.

Заратилися новгородські словіни, кривичі, чудь і весь, і зіпхнули короля варязького в море, й стали вольними в переділах своїх, а вів їх новгородський князь Вадим Хоробрий.

Та був під Вадимовою рукою полчок варязький малий — морська вольниця воєводи Хрьорека, а з Хрьореком його брати Сіневс і Трувор. Мали ці три варяги ладді з воями, й спомагали Вадимові за срібні гривни виганяти варязького короля.

Був пир побідний у Новігороді, й прикликав князь Вадим словінських, і кривицьких, і чудських, і веських князів та бояр, Хрьорека ж того не прикликав, а такоже братів його. І сказали варязькі ватаги до Вадима Хороброго: «Пощо зневажуєш нас? Поки ми служили тобі своїми ладдями та мечами, виганяючи свейського короля, були тобі добрі й милі, а як побідили вкупі з вами свейського короля, стали тобі нижчими? Ми не бояри й не князі, але й ми важили за вас животами».

І сказав до них Вадим: «Сплатили ми вам сповна срібними гривнами, як про те був межи вами та нами ряд, та коли хочете до нас поцілуватися — йдіть і ви на наш пир».

І пішов Хрьорек зі своїми братами. Коли ж бояри новгородські та інші повпивалися медом та грецьким вином, Хрьорек та брати його кого вирізали, а кого скрутили по руках та ногах, і пішли до воріт, і відчинили ворота новгородські, й убігла до Новагорода многа варязька розбійна тать, і захопила вали та вежі. Й вирізали незліку новгородських витязів та бояр, а по тому й князя Вадима Хороброго. Й вельми його били й повісили у брамі городських воріт.

І сказав Хрьорек новгородцям: «Оце ваш князь! Більше не будете варязькими руками нищити варягів же. Відтепер і до скону віку даватимете варягам дань!»

І став Хрьорек володіти з Новагорода словінами, а над чуддю та вессю сів у Білігороді середульший, Сіневс, а молодший, Трувор, брав дань на кривичях з Ізборська. Й корилися старшому братові молодші брати.

В те ж літо. Великоморавський князь Ростіца, а такоже його брати Коцел і Сватопулк, пославши многі дари Михаїлові-цареві, просили грецького царя: «Дай нам витязів грецьких і судна пришли Дунаєм, не маємо-бо спасу од урманського короля. Й наш архієпископ уклониться царгородському патріархові, й буде межи нами вічна любов, а од Рима папського відвернемося».

Й послав Михаїл-цар бої та судна в Дунай, і прийшли греки до князя Ростіци, й многі єпископи та попи, й ченці та книжники, й був межи ними такоже ченець велемудрий і хитрий Кирил, його же і я знав у Корсуні, яко їхали ми з товаром додому, везучи паволоки та грецьку сіль. А було це перед чотирма літами, дав я тому Кирилові дошки свої, й вельми дивувався Кирил руським четним різам, і навчив я його четати різи, й Кирил той ченець їх прочетав. А їхав Кирил з грецьким сольством до Саркела хазарського. Й сказав до мене Кирил: «Вельми добрі руські четні різи!»

В літо 863-є помер середульший брат варязького татя Хрьорека — Сіневс. Помер нагло, й ніхто не знав причину смерті його, був-бо снажний і дужий тілом. І посадив Хрьорек у його місто воєводу свого — Ольг ім'я тому воєводі, а сам він Хрьореків швагер, маючи його сестру Гільду, й родом не боярин ані князь.

У літо 864-е. Помер і Трувор — молодший браг татя Хрьорека, такоже нагло помер, а було йому літ з роду двадесять. І став Хрьорек сам дань імати на всій землі отій: і на словінах новгородських та кривичах, і на веських та чудських селах та городах. А було йому з роду літ двадесять і чотири, і був Ольг першим воєводою його. Та звинив Хрьорек свого швагра, кажучи: «Чи не ти долив братові моєму трути у вино?» Й сказав Ольг до Хрьорека: «Ліпше