Похорон богів - Іван Іванович Білик

Отак пробули ми в підкліті зо два тижні. Ночами мороз, бо діло ж було перед сиропусними заговінами, скулимося ми з твоєю мамою й тремтимо, не годні зігрітись. Я вже помислював утекти — а там що буде. Аж тут Каніцар почав по одному витягати нас. Попервах більших, а тоді й до мене черга дійшла. Малуша кричить і не пускає, та що вдієш супроти тивунового бича!

Полишив я твою маму в отій багнюці, а мене Каніцар витяг і повіз хтозна-куди, їхали ми саньми до самого вечора, перебравшись кригою через Дніпро, а перед смерканням спинилися в якомусь хуторі чи місті — десятка так на півтора хиж. Підходить староста й вітається до Каніцара, а тивун киває йому на мене й рече: «Осе тобі холопчик. Ганяй його якнайдужче та добре стережи, бо як утече або ще десь дінеться — пропала твоя голова!»

Цей хутір звався Бортничами, він і на хутір не дуже тяг: просто місто, та й годі. Й сиділи там самі Ольжині холопи та кілька закупів без плуга й тягла — на всьому княжому. Староста міста був лютий чоловік, звався Воротиславом, але на нього ніхто так не казав, казали просто Ворота.

Як рано поїхав Каніцар, Ворота поманив мене пальцем, узяв ручищем за худий карк, підняв над долівкою, мов цуценя, й питає:

— То ти Малків синок?

Кажу — Маломирів. А йому це десь не припало до смаку, то він як кине мене на лаву — я аж носа собі розтовк. Піднявся й мовчки сьорбаю юшкою, а з запечі на мене дивляться його дітлахи — не сміють писнути. Ворота сміється й рече:

— Ба яке затяте. Справдешнє тобі вовча. Але в мене присмирнієш.

Та як огріє межи плечі батогом. Звірюка, та й годі. Тоді замкнув у хижі з дітворою й пішов кудить. І чимало загаявся. Діти посміливішали й пострибали з запечі на діл. Було їх семеро. Старшому також минав дванадцятий рік, а найменшому — третій або четвертий. Старший питає мене:

— Як себе кличеш? — Я сказав йому своє ім'я й заходився висякувати ніс. — А мене, — каже, — кличуть Яном. Хочеш коржа?

Я взяв коржа наминати, бо звечора Ворота з Каніцаром щось там довго їли та пили, а про мене й не згадали. Нічого смачнішого досі не їв за той корж: вівсяний, та ще й з медом?

Посвоячилися ми з тими старостенятами, Ян і питає мене:

— То ти княжич?

Кажу «угу», а той не йме віри!

— Хіба княжичі бувають такі? Он я видів княжича того літа — так той тю-у-у! Всей у сріблі та золоті, а кучма до самих віч, а чоботики на йому червоні, а на чересі справдешній меч, тільки манюній!

Мене диво взяло: що то за княжич, а тоді подумав трохи й згадав, що це ж Ольжине місто, певно, вона привозила сюди своє внуча.

Мене батько в Іскоростені не вельми панькав, пани наші носили сустуги та золочені мечі, а дітей своїх убирали простенько: аби в ціле та щоб не марке,

Аж тут надійшов і староста Ворота — сердитий і лається на дітей.

— Житимеш, — каже мені, — тут, хай тобі чорт. Удостоїв мене Каніцар ласки. Ну, якщо ж утечеш — уб'ю. Й не подивлюся, бо хоч так, хоч інак голову знесуть, бодай не гарно. — Й визвірився за піч: — А ти чого ховаєшся?

Ян потихеньку виліз і став коло дверей. Староста взяв між рогачами в кутку сокиру, а вона в його рухах здавалась така страшна, що мене почало млоїти: ану як візьме й заб'є! Та він лише сказав синові:

— Пантруватимеш за ним.

Вони вбралися й узяли мене з собою. Ворота йшов попереду з сокирою за чересом і ціпком у руці. Відразу за містом починалася дубина. В місті та полі сніг уже де-не-де попротавав, а в дубині ще лежав ціло. Ян сказав мені, що ця дубина теж Ольжина, в ній повно бортей із бджільми, а мед бортницькі холопи витягають для княгині.

Між дубами побачили ми двох людей. Один з них уклонився Вороті, а другий і не глянув на нас. То були княжі холопи.

— Тешіть, тешіть! — Це так до них привітався Ворота.

Холопи знову взялися до своїх сокир. Один обсвіжувая старі затеси, другий вирізував на них по три хрести: Ольжине бортне знам'я. На кожному позначеному дубі або ж виднілося бджолине дупло, або висіла в гіллі колода. Це зветься борть.

Отак я й став бортником.

Як підоспіла весна, почав ганяти нас Ворота з рання до вечора, вгору глянути не давав: то пожене обдивляти борті, чи не внадився до бджоли ведмідь, а то йдемо гуртом і затруюємо мишачі нори, бо миші обгризають стільники. Інколи ж ганяв нас облапувати борті та дупла — чи не позатікали водою або снігом з весни.

Я ще нічого не тямив у бортях, попросту боявся бджіл, зате Ян був хитрецем у цьому ділі. Лазив по деревах, як дикий кіт. Коли ми після великодня почали дерти перший луговий мед, Ян щодня вхитрявся потай від батька приховати кавалок вощини.

Мед видирали гуртом. Один холоп оповивав голову шматиною, чіпляв на ноги коти, брав димничку й ліз до дупла чи борті. Обкурював борть, бджоли ставали кволі-кволі, тоді він починав гаком витягати стільники, складати до берестяного кузова на шиї. А ми всі стояли й дивилися на холопа звіддалік. Ворота не давав дерти кілька бортей одразу, щоб холопи не розкрадали стільники. Часом Ян випрошувавсь у батька, це траплялося раз чи двічі на день, а то все дерли княжі холопи.

За другим дранням, то було вже після Купала, бо на липах висів цвіт, ми всі так потомилися, що я ледве ноги тяг. А ще мене покусали бджоли, верхню губу нагнало, як у коня, хотілося вельми їсти, а Ворота не давав. Ми з Яном несли на суку цілий кузов медяної вощини, а покуштувати годі було: за нами пильно пантрував староста.

Дійшли ми до Бортничів і повисипали все з кузовів у дуби, що стояли в підклітях Вороти. Хотіли з Яном трохи обібрати пальцями з кузовів медок, але староста дав нам потиличника й