Похорон богів - Іван Іванович Білик

Святослав обурився й змістив Претича, а головним воєводою знову призначив бабиного брата Свенельда, який в усьому йому потурав.

А ЩЕ НА ДВАДЕСЯТЬ РОКІВ РАНІШЕ...

(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

— Отож як прибули ми до Києва, я й кажу собі: «Добрине...»

— Ти про се ще не оповідав. Ти тоді скінчив на тому, що до Іскоростеня заходила гридьба. А що було далі?

— Ой було ж... Як увійшла гридьба до города, тута й наших попривозили на возах. Усі такі похмурі, аж чорні, тільки зиркають спідлоба та мовчать. Батькова голова заросла чорною щетиною, під оком в нього отакенний синяк, а дядько Володарко й ще їден пан лежать мертві на возі.

— Хто їх?..

— Побила гридьба вранці. Я вже згодом довідався про все... Стара княгиня ще звечора їм сказала, мовляв, отак і так, однаково нема вам куди подітися. Голод вас ізсушив, не можете боротись далі, взавтра чи там позавтра здастеся моїм братам. Он Вручий уже здався. Пощо марно мордуєте себе та нас? Я б вас одпустила, бо ви є нібито сли, але то буде ще більшим глупством. Краще підіть до города й гукніть своїм, нехай одімкнуть перед нами ворота.

Батько їй одказав, що ліпше боротися до скону, ніж удатися на ласку ворогів, вони виріжуть увесь Іскоростень. Ольга ж відповіла, що коли волею не здадуться, то Свенельд однаково візьме город силоміць і справді виріже багатьох. Але наші пани не хотіли йняти віри княгині.

Стара розсердилась і знову поїхала геть, а коли впала ніч і нашим поскручували руки-ноги, сторожа всілася кружка й почала пекти м'ясо на вогні. Наших струже голод, а варяги регочуть та жеруть. А тоді потроху всі розімліли, на чатах лишилося душ, може, з п'ять або шість.

Батько мій поманив нишком одного сторожа: так, мовляв, і так, бери мою великожупанську сустугу, а мені дай ножа — порозтинаю пута. Варяжин і не вагався й дав батькові яожа, бо сустуга була золота й вельми ваговита, але сказав, щоб усі наші пани поскидали й свої сустуги, в кого які є.

Пополуночі наші порозрізували пута, накинулися на тих чотирьох чи п'ятьох сторожів, подавили їх тихо й утекли. До схід сонця було ще ген скілько, та й варяги кинулися не враз. Можна було б добігти до самого Іскоростеня, але слабкий та голодний хіба далеко втече? Плентали наші та блукали, аж поки й сонце зійшло. А кругом повно гриднів. Наші мали того ножа та ще здобули два мечі, почали боронитись, аби не датися живими гридьбі до рук.

Варяги вбили дядька Володарка та ще одного пана, а тих усіх похапали й повезли назад — до того самого дуба. Аж там уже стара: сидить і сміється. «А що, — каже, — далеко добігли за цілу ніч? Я б могла, — каже, — одпустити й тепер, ідіть до свого Іскоростеня, але тоді вже затямте собі: поїду геть і віддам вас братові своєму наймолодшому Свенельдові, а в нього важка рука. Виріже Іскоростень і спалить усе до останньої билинки. А я б, — каже, — не хотіла цього. Мені потрібні живі данники. Послухай мене, велій жупане Маломире. Я помилую Деревню землю й іскоростян, коли ти та твої панове переберуть на себе ввесь їхній гріх».

Мій батько був добряче побитий тієї ночі, але підвівсятаки над силу й спитав стару:

— Хіба боронити свою землю — то є гріх?

Княгиня відказала голосно, щоб чули всі наші пани:

— Негоже тепер шукати крайнього. Я теж могла б жадати крові за Ігореву кров. Мала б посікти тут вас усіх до єдиного, але не вчиню того. Вирішила покарати вас по-іншому: подарую вам життя, але заберу в неволю. Зате жодному дрібному, чи меншому, чи простому, чи чорному деревлянинові нічого не зроблю. Помисли, Маломире.

Батько мій сказав до старої княгині так:

— Відітни ліпше мені їдному голову, а панів та людей наших не займай: це все я проти тебе боровся. І мужа твого Ігоря теж я вбив — своєю волею.

— Е, ні, — каже стара. — його вбило все ваше віче, не сам лише ти, тож твоєї голови мені замало. Та й коли б я відпустила твоїх, вони б ще до осені відкинулись од мене, нового жупана посадовивши на іскоростенському столі. Який мені зиск од того? Подумайте тепер і скажіть: або ви сідаєте на десять літ у поруб, або ж я тепер вас одпущу, а взавтра чи позавтра візьму город сулицею. А тоді вже нехай ніхто пощади не жде. Віддам вас на ласку свого молодшого брата...

Отак рекла стара княгиня й повіялася казна-куди, а наші посідали й зажурились. Гридні вперше дали їм хліба, м'яса та вина, але нашим їжа не йшла на душу, їх обсіли важкі думки.

Й коли стара знову приїхала, батько встав і сказав:

— Підемо до порубу: так-бо вирішили всі. Але що вчиниш нашим сім'ям?

— Учиню те, що й вам. Лише не вкину до порубу, а держатиму їх у неволі десять літ. А тепер ідіть до Іскоростеня й кажіть городянам, хай одчинять переді мною брами та складуть мечі.

Не було нашим куди подітися.

Над городом висів жахкий шаруватий туман — я ще такого туману зроду не видів. Одцуралися нас боги. Як туман розсіявся, в городі знялось ще більше виття, бо всі вулиці заполонили супостати. Отаке-то було...

— А коли повезли вас до Києва?

— Аж перед кінцем зими... Отож як прибули ми до Києва, я й кажу собі: «Добрине, це вже тобі не мамин дім, теперки ти робітник і робич, обільний холоп!» Мені минав лише дванадцятий.

Загнав нас Каніцар у якусь вогку підкліть — душ до півсотні отрочат і дітеських, одне на одному сидимо, під себе й робимо, бо не випускають і надвір. Твоїй мамі минало сьоме літо, була така хоровита й худа, аж мені ставало лячно: коли б не вмерла в цьому багні, їсти нам кидали як поросятам: кинуть отак на всенький гурт, а тоді дивляться й веселяться. Найдужче збиткував чудин Каніцар, він тоді був тивуном у старої княгині. Кажуть, і досі в Києві