Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
Все одно ж — сякий-такий, а — лікар.
Дещо вміє…
Глупої ночі, взявши таксі, доїхала до центру з напакованими мішками потрібних і непотрібних речей.
Дісталася мерії, облашувалася в кутку за колоною, кинувши туди вовняну ковдру. Роздивилася: колись тут йшли засідання, розподілялися землі, лунали промови і панував дивний мер на прізвисько «Льоня-космос»…
Тепер вона тут, на першому поверсі нарізала бутерброди.
За чотири доби перетворилася на робота.
Треба різати — різала, треба сортувати медикаменти — сортувала. Дослухалася до розмов, мовляв, «ось-ось почнеться бійня».
Можна було б зняти поліетиленові рукавички і піти. Просто — піти, сісти в метро і їхати серед інших громадян з почуттям виконаного обов’язку: погралася в свободу — і досить…
…Перші смерті, звістка про які поширилась, мов чадний дим, стисла горло, скрутила нутрощі, змусила зняти кухонні рукавички.
Краєм вуха почула, що в медичній мобільній бригаді не вистачає людини.
Кинулася до чоловіка, від якого це почула. Той одразу знайшов бушлат, розмірів на два більший за потрібний: «Давай з нами. На передову. Скоро буде гаряче!».
Зиркнув на її ноги:
— Перевзутися варто, сестричко! — і посміхнувся лагідно. — Підбори зламаєш…
За взуттям треба було бігти через Майдан, до пункту збору речей — сама туди купу віднесла, а часу на те немає.
Кинулася до першої-ліпшої жінки в кросівках — та сиділа під колоною і озиралася на всіх, мов вовченя. Пояснила, що їй треба бігти нагору, де «гаряче буде», а на ногах — ось це казна-що італійське!
Та беззаперечно скинула кросівки, простягнула. Всередині ще новенькі етикетки, не затерті. Марина перевзулася — розмір підійшов, кинула їй чоботи — теж непогані.
Молода жінка зашарілася:
— Ой, не треба, навіщо…
— А ти що, боса збираєшся бути?
— Я віддам… Я вас знайду і віддам, — почула навздогін.
Кивнула через плече, мовляв, не мели дурниць, сестричко, кому вони нині потрібні!
І помчала за чоловіком, на ходу натягуючи на бушлат білий плащ з простирадла зроблений — з червоним хрестом посередині.
Вискочила на повітря — вперше за чотири доби нарізання і відчула живий рух прохолодного повітря.
Центр міста пульсував, як розчахнута грудна клітка. Бачила таке один раз, коли їх, студенток, водили до операційної. Навіщо логопедів було туди водити — Бог його відає, дуже вони тоді тим обурювались.
Але тепер дивитися на це розпанахане тіло міста було не так страшно, ніби вже бачила таке, тільки в іншому вимірі.
Чоловік, Семенович, чемно перепросив, вилаявшись, мовляв, до інституту літератури, де один з пунктів облаштовано, вже не прорвемось: звідти вже «беркутята» сунуть. Мовляв, доведеться разом з іншими тут, біля Михайла, майданчик для майбутніх поранених мобільненько організувати.
Але і того не встигли, як згори посунули «беркутята» — стискали кільце щільніше, прориваючи барикади. Семенович встиг її ближче до сцени, до жінок, виштовхати. А сам зник у вирі тисячі тіл і голів, у пульсації натовпу, в галасі і хвилях, що здіймалися і котились, як приплив і відплив. За ним пробитися не встигла, адже бачила лише чорні шоломи, що кільцем оточили багатоголову і багатоголосу юрму.
«Це ще не кінець… не кінець…», — приказувала вона, спостерігаючи, як у шаленій тисняві, немов на батальних полотнах художників, немов у кіно — в усьому в чому завгодно, тільки не наяву! — люди зливаються з людьми. Зір і слух відмовлявся сприймати це «батальне полотно», як реальність. Вперше спав на думку вираз — «не вір очам своїм!».
Виявляється, що можна дивитися, бачити впритул і — не вірити.
Адже побачене перевершувало і кіно, і сни, і уяву.
Злякавшись перших смертей, військо отримало наказ — тиснути, звужувати коло щитами. Але і цього було досить аби хрустіли розтрощені кістки. Навіть в такому галасі чула, як ламаються ноги і руки, як стискаються під залізним поршнем тисячі грудних кліток, як хряскають ребра…
Попри тисняву, бачила, що людське море на Майдані… збільшується. З метро виринають все нові і нові люди — чоловіки, жінки — підтягуються з бічних вулиць. А з мосту над Інститутською — о, дивина! — за усім цим ще й спостерігає чимало ґав.
Жінки намагалися зайти до військових з тилу, вихопити з-під їхніх чобіт поранених, відтягнути непритомних. Загони молодиків у спортивних строях, що йшли за військовими, немов шакали, били всіх кийками, трощили намети, ламали прапори.
Штурханина і галас перекривалися звуками музики зі сцени, бахканням світлошумових гранат, молитвами, котрі по черзі промовляли священики.
Багато хто ще й намагався говорити по мобільних телефонах. Доки був зв’язок.
Якоїсь миті Марина пошкодувала, що не може сказати тому, кому потрібно якісь останні урочисті слова. Та про що можна говорити в останню мить?..
Почула, як жінка, що стояла поруч, щільно притиснута до її плеча, прикриваючи телефон рукою, кричала:
— Говоріть до них по-російському!!! Це — кримський «Беркут»!!! Перекажіть всім!
Хтось наказував комусь не їхати сюди, хтось — навпаки вимагав підмоги…
Скільки так тривало, не пам’ятає.
Ранок настав якось одразу, ніби хтось рукою згори провів: над площею посіріло, просвітліло. Загони зникли, немов пішли за ніччю, розсмокталися разом із темрявою, лишивши по собі розтрощені намети…
Саме в цей день, наприкінці січня, сидячи на купі сміття і розмазуючи по обличчю кіптяву, Марина раптом зрозуміла: вони не пройдуть!
Сама не знала, звідки виникла ця впевненість — саме тепер, на звалищі і згарищі, посеред понівечених тіл, котрі ще треба було привести до тями, накласти пов’язки, перенести в шпиталь до Михайлівського собору. Адже ходили чутки, що всіх відправлених до лікарень — одразу ж везуть до СІЗО…
— Вам погано?
Підвела очі — над нею схилився священик в обпаленій рясі.
Худий, втомлений, з запалими очима, але майже тим самим виразом обличчя — усміхненим.
Посміхнулась у відповідь:
— Дякую, отче. Все в порядку…
І, вийшовши зі ступору, побігла допомагати.
…Потім ця думка: «Вони не пройдуть!» не полишала її ані на мить. Знала це напевне, всотуючи в себе довколишні обличчя — жіночі, чоловічі, юні…
Дивувалася, звідки взялися всі ці люди, ці діти?
Як вони проростали, вибивалися з-під гуми, виростали з безликої біомаси, ватяної свідомості, якою були оточені, завалені всі ці роки?
Але ж — вони були!
І їх було багато.
І не тільки тих, хто перебував з нею пліч-о-пліч вдень і вночі, у вогні і сумнівних затишшях.
Були й інші — невидимі бійці видимого фронту.
Хто згадає їх?
…Молоді працівники телефонних компаній, стихійно об’єднавшись і не повідомивши начальство, розшукували зниклих безвісти за останніми дзвінками з мобільних