Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
Час зупинився. Або — пішов навспак, відкинувши її років на десять, в «гумовий» анабіоз рідного краю.
У газетних кіосках не продавали жодної столичної або суспільно-значущої газети, з телевізора щедро лилися співи Кіркорова та Кобзона, жарти вічно молодого Петросяна. Смішили публіку команди КВК — з Уралу та Саратова, буяли пристрасті родинних ток-шоу і метушилися в численних серіалах команди ментів, кадетів чи спецназівців.
Марина взагалі не дивилася телевізор, котрий стояв у спальні батьків, але з неусвідомленим здивуванням констатувала, що вітчизняні канали тут майже не вмикають. А про іноземних ведучих говорять лагідно, як про своїх найближчих родичів, і дуже переймаються тим, що сказала «Валя», як прокоментував якусь ситуацію в Чебоксарах «Діма», і як сміливо летів на параплані «Володимир Володимирович», ведучи за собою журавлину зграю…
Це здавалося їй дивним і нецікавим.
До того часу, як «Діма» на тлі кадрів, на яких Марина упізнала рідний Київ, захлинаючись і роздмухуючи круглі щоки, повідомив про «заколот українських фашистів».
— Вчасно ти повернулась, — констатував батько. — Бачиш: фашизм в Києві! Бере гору!
— Та яку там гору, — відгукнулась з дивану мати. — Ти ж чув: там їх усього сто чоловік!
— Сто? А чому ж тоді щодня тільки про це і говорять? — гмукнув батько.
— Може, переключимо на наш канал? — попросила Марина з темряви коридору (адже опинилася перед відчиненими дверима батьківської спальні випадково — дорогою до кухні).
— Навіщо? Я їх не дивлюся! — відрубав батько.
Мати стала на її бік, мовляв, переключимо, хоча б на хвилинку. Треба ж знати різні точки зору!
Вони засперечалися.
Марина, від гріха подалі, побажала їм «добраніч» і ретирувалася до своєї кімнати.
Але «доброї ночі» не вийшло.
Перед очима стояла благообразна пика телеведучого, за спиною якого, на кадрах, відзнятих смачно і майстерно, горів державний прапор. Золотозубі жінки весело топталися по ньому, витанцьовуючи відьомський танок на Лисій Горі — сміялися, шипіли, показували на камеру відігнутий середній палець, сипали прокльонами. За їхніми спинами стояли чоловіки в спортивних штанях.
Вранці Марина кинулася до єдиного пристойного генделика, в якому за окрему платню можна було підключитися до інтернету.
Увімкнула ноутбук…
І просиділа майже до ночі, затуляючи собою екран від цікавих поглядів інших відвідувачів.
— Чи добрі новини?
Підвела очі: повз неї проходив якийсь чолов’яга.
— Не дуже…
— Нічо, скоро все владнається, — заспокоїв її чоловік і сів за сусідній столик.
Втупився в неї масним зором.
Марина кивнула, з жахом розуміючи, що віднині вона не знає, що в її рідному місті означає це «владнається».
Вона мов локатор, уловлювала уривки фраз, розмов, дослухалась до дихання містечка — і відчувала, що починає, мов риба на березі, хапати повітря пересохлими вустами.
Те, що лежало на дні, під шарами туги і втоми, безвиході і безграмотності, несподівано скаламутилось і вспливло на поверхню…
— …тепер будуть ставити американські ракети на кожному подвір’ї…
— …ага, прийде та Ната і всіх нас поріже…
— …нічо, Росія поможе!
— То все — карпатьські наробили! Бендерівці! У них там роботи немає — от і вирішили захопити наші робочі місця! Як попруть сюди, як попруть…
— … а ми торік відпочивали в Карпатах… Там гарно і люди… щедро приймали…
— …до Європи, бач, захотіли! Там суцільний гріх: мужик з мужиком живе. У нас скоро теж таке буде…
— …на органи, кажуть, будуть більш-менш здорових забирати — і за кордоном продавати!
— …ми б, може, теж би мітингували — так нема коли: працювати треба, свою копійку заробляти!
— …а чули: там у них вся їжа отруйна, наркоту в чай підсипають…
— …то все американці присилають! І платять! По сто баксів кожному!
— Звісно! Хто ж за безплатно стоятиме?!
— …влада не подобається? А кому вона подобається, га?! Може, нам теж не подобається! Але ж, нічо — не бунтуємо! Влада вона і є влада!
— …підемо до Євросоюзу — всі поля рапсом засіють! А за три-чотири роки, кажуть, рапс виснажує землю. Будемо лапу смоктати…
— А те, що за ці чотири роки влада виснажила країну на чотири річних державних бюджети, вас не турбує?..
— А ви владі ліхтарик тримали?! Га? Ви що, агент? Звідки знаєте?
— У мене інтернет є.
— …та якби не Ленін, сиділи б ви в тому інтернеті! Ленін вам все дав!
— …а ще, кажуть, сланцевий газ тут будуть видобувати. Для Америки. Кров’ю харкати будемо…
— … нас ще ніхто на коліна не ставив!
— Не дамося!
— Гівно будемо їсти — а не дамося!
— Та ми, люди добрі, його всі роки їмо!
— …давай, давай, базікай…
…Безпросвітна задуха, котра колись витіснила її з цього містечка, знову тисла на неї — не продихнути. На зубах скрипів пісок.
Сидіти вдома, де лунали подібні байки, не могла.
Бродила містом, немов у пустелі. Поруч не було жодного співрозмовника. Сахались, мовляв, вона ж — «київська», отже — заражена.
Сірі будинки — «хрущовки», довга запилюжена вулиця — Абрикосова…
Абрикосовий аромат — наркотичний запах дитинства — заповз у ніздрі, дістався самого мозку, запік в очах.
Не зважаючи на осінь, він ще не вивітрився і не змився дощами.
А, можливо, він їй просто наснився.
Він, цей аромат, завжди рятував її, ніби натякаючи на те, що життя може бути прекрасним, справжнім, як цей аромат, якого не відняти у дерева. Навіть старого…
Ноги вивели її на Абрикосову, 10…
Ось кого вона не відвідала, поглинута своїми проблемами — Антоніну Петрівну, колишню вчительку. Її звільнили з роботи якраз тоді, коли Марина закінчувала школу.
Звільнили зі скандалом, без права обіймати будь-яку педагогічну посаду. За що, Марина не знала. Тоді її це не цікавило, хоча пам’ятала, що вчителька завжди розповідала багато нового і не була схожа на жодного із шкільних викладачів.
Пізніше, вже перед своєю втечею до столиці, заходила до неї отримати «благословення» і почула: «Біжи звідси, дитино! Біжи далеко, як тільки можеш!».
Піднялась на третій поверх, подзвонила в розхитані двері.
І за мить вже сиділа на кухні…
— Ну, що ти хотіла, дівчинко? Люди безграмотні. Але вони не злі — прості, — казала Антоніна Петрівна, наливаючи чай. — Що вони бачили? Що знають? Робота — телек — робота. Роботи немає — пиятика. Біда. Хазяїн у них мусить бути. Без хазяїна — біда. Газет немає, по телебаченню — серіали про міліцію. Іншого не дивляться. Не дай Боже, що буде, якщо цей гнійник розкриється — затопить усе… Їм важливий спокій — прогнилий, рабський, але — щоб тихо було. Щоби пиво продавалось. І, знаєш,