Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
— А двері вам хто розхитав?
Посміхнулась іронічно:
— Та були тут… одні… Але, не переймайся, я стара — мені вже нічого не страшно. Їх теж збирають — під пивними ятками: вивозять автобусами, гроші видають — за владу стояти… Я їх з дитинства знаю: тих, хто вас перочинними ножичками по підворіттях лякав. Так що, дитино, будь обережною. Більш за все бійся тих, хто каже «моя хата скраю». Але то нерозумні люди придумали, адже саме в крайню хату першим ворог заходить! Не дай Боже, дожити до цього… Не знаю, чим все скінчиться…
— Я знаю! — сказала Марина.
— І чим же? — посміхнулась до неї Антоніна Петрівна.
— Ми переможемо! — сказала Марина.
…На ранок наступного дня вона стояла на Київському вокзалі, вирішуючи, куди податися — чи одразу на Майдан — чи до квартири, що стояла порожня майже три місяці.
Три місяці перебування в космосі…
— …любити батьківщину буває — ох, як важко! Адже батьківщина — не хліб з маслом.
Часом, вона не може дати і цього.
— Власне, чому вона мусить це давати? Вона, а не — ти? Ти, люблячи її, мусиш зробити все аби вона, твоя батьківщина, не ховала сором’язливо очі, як жебрачка, котра не в змозі прогодувати свою дитину. В певному віці це мусиш зробити ти: прогодувати і захистити. Ось у чому секрет. Не вимагати — а давати! Точніше — віддавати. І поки ми не навчимося віддавати — нічого не зрушиться з місця…
Це вже були зовсім інши розмови.
Інші люди.
Перебуваючи серед них, вона ще ніколи так гостро не відчувала любові до всіх них, до країни, до землі.
Раніше все те, про що точилися розмови, усвідомлювалося на рівні пафосу, навіть апелювати такими банальними категоріями, як любов і патріотизм, було ніяково. Та й ніколи. Здебільшого говорили про кар’єру, гроші, престиж, успіх. Хотіли «звалити», поволі сповнювалися скепсисом до всього, що відбувалося після виборів 2010-го, піджартовували над безграмотністю можновладців, «молотили бабло», сварилися в маршрутках, сподівалися лише на себе — або взагалі ні на що не сподівалися.
Тепер з’ясувалося, що гідне життя на цьому світі можуть прожити лише максималісти, до числа яких Марина ніколи себе не відносила. І от — на тобі! — несподівано, зненацька, неочікувано і непередбачувано вона зрозуміла, що країна стала для неї «понад усе».
Вона піднеслася над метушнею, немов статуя.
І її доля перевищила увесь сенс Марининого життя.
…Чи потрібен військовий квиток?!
Куди він подівся?
Адже точно пам’ятала, що отримувала його з рук кумедного полковника у відставці, котрий вів «військову кафедру». Ніколи не думала, що він знадобиться!
Рилась у шухлядах, ковтаючи нарослий за ці місяці пил.
До біса!
Навіщо цей квиток?!
Тепер одяг! Летіли на підлогу еластичні колготки, панчохи з загогулистим візерунком, сукні з декольте, «діловий» костюм.
До біса!
Навіщо все це тепер?!
Чорт забирай, всі чоботи на підборах!
Чорт забирай, вся білизна в дурних мереживах!
Чорт забирай, жодного нормального светра, жодних теплих брюк!
Господи, все розраховане на якусь ціпу-дурепу!
Серце! Серце не припиняє боліти. На весь голос клекоче телевізор. Часу немає дослухатися!
І як дослухатися? Сісти перед телеком з кухликом чаю? І дослухатися, як болить і калатає серце?! Молитися?
Немає на те часу!
Чути в слухавку — «…і сина більше не побачиш, сучко! Виросте нормальним роботягою! Так і знай! Проти нашої влади пішли — кишка тонка! Та я тебе власними руками…"…
Ніколи не знала, що щелепи може звести так, що не розчепиш. І сліз немає. Ніяких сліз! Аж до перемоги.
Плакати — потім.
Боятися?
Дзуськи!
Вдома — страшніше. А там — люди. Багато людей…
Друга половина січня — холодна. Кажуть, морози — на тиждень. Потім буде легше.
З чим — легше?
З погодою, кажуть…
…У день приїзду одразу потрапила до фантасмагорії: на сцені перед Майданом — священики всіх конфесій голосно моляться, перед сценою — жінки і старші — повторюють вголос сказане.
Над площею — чорний дим, що здіймається від Грушевського: то зблідає, то знову вкриває небо чорною пеленою.
Це означає: хтось («Хто?!! Дай їм, Боже…») підкидає шини у вогонь перед чорним, безжальним і німим ланцюгом війська.
Зверху, з тієї ж вулиці, на рядні швидко проносять пораненого — кров скрапує на бруківку: «Розступіться!».
Якась жінка кидається услід — «Що ж це робиться? Що робиться!!».
Плаче. Дратує криком.
Щелепи намертво зціплені.
Закривавлену бруківку виколупує такими ж закривавленими пальцями.
Варто було б дістати рукавиці, але хрін з ними, з пальцями, з поламаними нігтями! Дядько якийсь звернув увагу: «Ви б переодяглися, пані! Шубку зіпсуєте…».
Всі тут — ввічливі.
Напрочуд — ввічливі.
Підтримують під лікоть у такому хаосі, де в інші часи — затоптали би без жодного вибачення.
Двоє хлопців принесли з гастроному порожні пляшки з-під пива — в таких мирних пластикових ящиках.
— Що робити?
— Розливайте!
Стала в ряд з такими же «пані» — в шубках, на підборчиках: розливала.
Шубка — в плямах. Колготки — в дірках. Ноги в італійських чоботах — гудуть…
А дзвони стишились. І поранених не несуть…
На сьогодні — все?
Повантажили повні пляшки — ящиків зо тридцять…
Можна — додому? Спати? Але — як?
До біса спати: тільки переодягнутися.
Відмити чорні руки.
Зібратися так, щоби вже ні на що не витрачати часу.
Спати — потім.
Все — потім!
В мерії місця вистачить, як у дитинстві в піонерському таборі…
Їхала додому і дивувалась тому, що в метро їдуть мирні люди. Певно, так почувалися солдати, котрі прибували у відпустку з фронту, роздивляючись жінок з помадою на вустах. Але обличчя людей зосереджені, тривожні.
Вона сіла на вільне місце, чудово розуміючи, що від неї пахне димом і бензином.
Вдома навіщось почала шукати військовий квиток.
Вирішила, що піде в медчастину.
Ну і що
