Ми проти вас - Фредрік Бакман

— Тут живе Алісія?

Дорослі налякано кивають. Теему робить коротку заяву:

— Відсьогодні фонд пабу «Хутро» буде платити за все її хокейне спорядження, і так кожного року, поки вона буде грати. Не знаю, чи ростуть тут у будинку брати чи сестри цієї дівчинки, але точно скажу, що братів вона вже має. І якщо її скривдить хтось із дорослих, то буде пояснювати кожному з нас, чому так зробив.

Теему не потрібно чекати на відповідь. Після того як він виходить з будинку, кілька хвилин ніхто в нього за спиною не наважується навіть поворухнутися, але врешті хокейну сумку заносять нагору, до кімнати Алісії. Чотири-з-половиною-річна мала спить глибоким сном, їй сниться звук, із яким шайба стукається об стіну. Після цієї ночі ще довго-довго синці в неї будуть лише від падіння на лід. Вона кожного дня гратиме в хокей, а одного разу стане найкращою.

Цієї ночі дівчинка міцно спить. Але ведмідь у ній вже прокинувся.

25

«Пісня для мами»

Вільям Лют нічим не відрізняється від інших вісімнадцятирічних хлопців — завжди на межі зарозумілості й падіння в безодню. Йому подобається одна дівчина, з паралельного класу, вони обоє були на тій вечірці навесні, і вона, на п’яну голову, поцілувала його в щоку. Вільяму досі це сниться. Тому сьогодні, коли він бачить її біля своєї шафки, його мури дають тріщину, і Вільям запитує:

— Привіт… ти не хочеш… тобто… може, якось розважимося собі? Після школи… Ти і… я?

Дівчина дивиться на нього з відразою.

— Якось собі розважимося? З тобою?

Вільям прокашлюється.

— То як?

Дівчина фиркає.

— Агов! Я з Бйорнстада, і для декого з нас це щось ОЗНАЧАЄ! Сподіваюся, під час гри Беньї тебе РОЗНЕСЕ!

Лише коли дівчина йде, Лют помічає, що вона одягнена в зелену футболку з написом «Бйорнстад проти всіх». Її подружки мають такі самі футболки. Минаючи Люта, одна з дівчат сичить:

— Кевін Ердаль — довбаний ґвалтівник, і ти, бляха, нічим за нього не кращий!

Вільям завмирає на місці, ніби затаврований. Ціле життя він намагався все робити правильно. Приходити на всі тренування, обожнювати свого капітана, слухатися свого тренера.

Він виконував усі правила, робив так, як йому наказували, притлумлював власну гордість. Беньї все робив навпаки, завжди. І кого тепер усі обожнюють, ніби подуріли?

Після такого — хіба ж може Вільям Лют відчувати щось іще, окрім ненависті?

Лют обертається і бачить, що в іншому кінці коридору стоїть Лео. Дванадцятирічний хлопчик щойно виявив найслабшу точку Вільяма, і глузлива посмішка малого паскуди аж в’їдається під шкіру вісімнадцятирічному хлопцеві. Вільям забігає до туалету, очі йому наливаються слізьми, він б’є себе кулаками по стегнах, у нестямі роздряпує руки, аж поки на шкірі не виступає кров.

* * *

Того дня після уроків Майя і Ана перевдягаються у спортивний одяг і йдуть бігати до лісу. На диво, це була Анина ідея — Майя завжди ненавиділа пробіжки, але Ана, попри те, що ціле життя бігала в лісі, ніколи не перетворювала біг на тренування. Ніколи не бігала колами. Цієї осені Ана змушує Майю до пробіжок, бо їй зрозуміло: навіть якщо Кевін поїхав із Бйорнстада, вони повинні повернути собі те, що він у них забрав. Їхні сутінки. Їхню самотність. Відвагу слухати музику в навушниках, коли на вулиці темно, свободу не озиратися весь час через плече.

Вони бігають лише там, де є освітлення, не розмовляють, але обидві думають про одне: хлопці ніколи не замисляться, чи є світло там, де вони йдуть, у їхньому житті це взагалі не проблема. Якщо хлопці лякаються темряви, то це через те, що їм страшно побачити привида чи монстра, а якщо темряви бояться дівчата — це тому, що вони бояться хлопців.

Дівчата далеко забігли. Вони можуть більше, ніж думали. Але раптом зупиняються неподалік від будинку Ани, біля бігової доріжки, яка опоясує Височину. Тут — найосвітленіша частинка дороги в цілому Бйорнстаді, але йдеться не про це. Саме в цьому місці Майя приставила рушницю до Кевінової голови.

Майя глибоко дихає. Вона не здатна змусити себе зробити ще хоч крок. Ана, заспокоюючи її, кладе свою долоню на руку Майї.

— Завтра спробуємо ще раз.

Майя киває. Вони йдуть додому до Ани. Уже перед дверима Майя переконує подругу, що з нею все гаразд, хоч це й не так, і запевняє, що сама піде додому, тому що Ана так старається, щоб усе стало як раніше, а Майя більше не може її розчаровувати.

Але залишившись сама, Майя сідає на пеньок і вибухає плачем. Вона надсилає мамі смс-ку: «Можеш приїхати по мене? Будь ласка».

Ще жодна мама — ні в цих лісах, ані деінде — не мчала так швидко на автомобілі.

* * *

Ніхто не здатен точно сказати, звідки береться насильство, і саме тому той, хто так легко починає бійку, може мати відчуття, що для цього завжди є справедлива причина. «Не треба було мене провокувати». «Ти ж знаєш, як я можу розлютитися». «Ти сам у цьому винен, так тобі й треба, ти ж сам напросився!»

Лео Андерссону дванадцять років, у нього ще не було дівчини. Коли в шкільному коридорі біля шафок до нього підходить на два роки старша дівчинка, Лео відчуває таке гостре сп’яніння, якого потім ніколи не матиме змоги пережити знову.

— Я бачила тебе на пляжі, коли ти виступив проти Вільяма Люта. Ти такий сміливий! — усміхається дівчинка.

Лео мусить міцно триматися за дверцята шафки, коли вона йде. За обідом дівчинка підсідає за столик Лео. А коли в нього закінчується останній урок, вона раптом з’являється перед ним у коридорі й запитує, чи не хоче він провести її додому.

Як правило, після уроків по Лео приїжджає хтось із батьків, щоби вчасно підкинути його на тренування. Але останнім часом мама з татом живуть кожне у своєму світі, а Лео цієї осені однаково не має планів грати в хокей. Тепер йому хочеться стати кимось іншим, він іще не знає ким, але коли та дівчинка дивиться на нього, Лео думає собі: «Я хочу бути тим, кого вона вважає сміливим». І він надсилає батькам смс-ки, що збирається в гості до одного друга; однаково їм стане тільки легше від того,