Ми проти вас - Фредрік Бакман
Чи пишається Давід собою? Однозначно, ні. Тоді чому він не поїде додому до Беньї і не скаже правду: що йому соромно, тому що він виявився настільки поганим лідером, що хлопець не мав довіри розповісти правду про себе. Чому Давід просто не попросить пробачення? Можливо, з тієї самої причини, через яку всі люди чинять найбільші дурниці: нам важко визнати, що ми помилялися. І що більша помилка, то важче зізнання.
Давід аж ніяк не вважає себе доброю людиною, але він переконує себе, що всі його вчинки — задля блага хокею. Команда, клуб і спорт — передусім. Він не дозволить, щоб це перетворилося на політику. Навіть зараз.
Хтось стукає у двері його кабінету. На порозі стоїть Вільям Лют.
— Ви чули, що Беньї — капітан команди у «Бйорнстаді»? — ричить велетенський форвард.
Тренер киває.
— Ми в «Геді». Це не «Бйорнстад». Яке тобі діло до того, чим вони там займаються.
Вільям стоїть у дверях і тремтить, він не в силах піти, хоча погляд тренера дає зрозуміти, що розмову закінчено.
— Хтось із нашої команди буде цього року грати під шістнадцятим номером? — Вільямові цікаво й це.
Він не хотів, щоб запитання прозвучало як звинувачення. Вільям просто просить у свого тренера любові. У цьому й проблема: випрошування любові, як і випрошування лідерства, нічим не можуть зарадити.
— Це тебе не стосується, — холодно відповідає Давід.
У «Бйорнстаді» під шістнадцятим номером грав Беньї. Давід відмовляється дати цей номер гравцеві з «Геда».
— Хто в нас буде капітаном? — заздрісно випитує Вільям.
І Давід дає відповідь на те запитання, яке насправді мав на думці хлопець:
— Вільяме, ти ще замолодий.
Це такий особливий спосіб розбити людині серце — коли хокеїст бачить в очах свого тренера, що той волів би мати іншого гравця.
— Ви б відповіли те саме, якби тут стояв не я, а Беньї?
Давід чесний. Тому він заперечливо хитає головою.
Вільям Лют виходить на лід, переповнений іще лютішим бажанням самоствердження. Давід удає, наче нічого не помічає, але сам, звичайно, добре все розуміє. Це ж не випадково він став таким успішним тренером — Давід розумів, які наслідки мають сказані ним слова. За довгий час дорослішання цих хлопців він спостерігав, як Вільям конкурував із Беньї за все — і жодного разу не був у виграші. Давід знає, що заздрість — страшне почуття, але навіть воно може стати рушійною силою. І він розпалює його навмисно, тому що лідерство полягає в умінні маніпулювати емоціями задля досягнення результату. Давід знає, що це небезпечно, знає, що Вільям може настільки зненавидіти Беньї, що під час матчу покалічить його. Але всі найкращі хокейні команди мають гравця, який грає на межі, а часом і переходить її. Вільям, коли відчуває ненависть, завжди грає найкраще.
Але Давід усе-таки любить Беньї більше, ніж будь-якого іншого гравця, якого тренував, і йому соромно, що хлопець не наважився довірити йому свою таємницю. Можливо, одного дня Давід зможе якось загладити свою провину, по-людськи. Але ці почуття залишаються в житті поза льодовою ареною, а зараз триває життя всередині неї. І тут Беньї — їхній супротивник. Якщо Вільям перейде межу під час матчу — отже, так мало бути. Якщо Беньї покалічать, то покалічать. Давід — хокейний тренер, він повинен робити свою справу. Робити все, що потрібно, задля єдиного, що має значення.
Задля перемоги.
* * *
Уже стемніло, але Беньї сам-один у комірчині при собачому притулку продовжує силове тренування. Перед тим як піднімати штангу, він знімає з руки годинник — той старий і зношений, важкий і до того ж голосно цокає, та й не пасує Беньї. Але він отримав цей годинник від Давіда. Відтоді як тренер змінив клуб, вони з ним навіть словом не перемовилися, але Беньї нікуди не виходить без цього годинника на руці.
* * *
Вільям Лют відтискається доти, доки руки не починають боліти так, як болить йому все єство. Він засинає із запальничкою в долоні — тією, яку залишили в його шафці, і він знає, хто це зробив. Можливо, Вільям не має нагоди покалічити Беньї, принаймні поки що, але це не означає, що він не може завдати шкоди комусь іншому.
24
«Але ведмідь у ній вже прокинувся»
Рамона у хмарі нецензурщини, гупаючи, спускається сходами з квартири, щоб поглянути, хто ж це гримає у двері «Хутра», коли паб уже зачинений. Вона очікує побачити там якогось пияка, але це дехто інший.
— А ти що тут робиш, старий приблудо, це ж уже сорок років минуло, відколи ти востаннє з’являвся біля моїх дверей! Мав охоту погрішити собі серед ночі! Як тоді дістав відкоша, так і зараз дістанеш! — шипить Рамона до Суне й застібає халат.
Старий чоловік так голосно регоче, аж лякає цуценя, яке крутиться біля його ніг.
— Рамоно, мені потрібна добра порада. Або дві.
Рамона впускає його до пабу і наливає собачаті миску води. Вихлебтавши всю воду, воно починає гризти інтер’єр.
— Ну? — буркає Рамона.
— Я хочу, щоб ти поговорила з Теему Рінніусом, заради мене, — пояснює Суне.
Якби про це попросив хтось інший, Рамона вдала б із себе дурну, перепитавши: «Що за Теему?». Але зараз перед нею Суне. Цей дядько ціле життя присвятив проблемним хлопчакам, які мали талант до хокею, а Рамона своє життя присвятила тим, кому цього таланту бракувало.
— Поговорила про що?
— Про клуб.
— Я думала, ти пішов з посади тренера. Яке тобі діло до клубу?
— Мене тримають там заради однієї панянки. Писана краля.
Рамона заходиться таким реготом, аж відкашлює сигаретний дим десятирічної давнини. Але потім говорить серйозно:
— Ходять чутки, Суне. У газетах пишуть про «нового спонсора» і «таємні зустрічі», на яких присутній спортивний директор. Теему і його хлопці нервуються. Це їхній клуб.
— Це не лише їхній клуб, — виправляє Суне.
От трикляте місто, думає собі Суне, марно намагатися догодити цим людям. Якщо клуб збанкрутує, усе лайно полетить у Петера, а якщо Петер фінансово врятує ситуацію, його однаково закидають лайном. Рамона ставить на барну стійку три склянки віскі. Одну для Суне, а дві — собі.
— Що думаєш про нову тренерку? Вона заходить сюди час
