П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

вона зрозуміла, що саме шепотів Гауер, та вона почала пручатись. Надто пізно. Гауер міцно тримав її, поки Шварц стягував блузку – я побачила, як вона перелетіла через огорожу, наче викинутий білий прапор. Потім інший голос – думаю, то був Гайнеманн – крикнув щось німецькою, і моя сестра зайшлась у голосному вереску – ааа! аааа! ааааа! – від відрази та жаху. Якусь мить я бачила над огорожею її обличчя, сестрине волосся шалено пурхало, руками вона безпомічно дряпала повітря, і тут до неї обернулось усміхнене пивне обличчя Шварца. Раптом вона зникла, але звуки не вщухали – ненажерливе чоловіче пихтіння та крики жінки з міста: «Так тобі й треба, мала шльондро! Так тобі й треба!».

І крізь це – сміх, кабаняче хекання, яке інколи вривається в мої сни навіть тепер, і спів саксофона, – такий схожий на людський голос, його голос…

Я вагалася секунд зо тридцять, не більше, та мені здалося, що значно довше, оскільки я, щоб зосередитись, кусала кісточки на пальцях, звившись у гущавині в клубочок. Кассі вже встиг утекти. Мені ж було лише дев’ять років – що я могла вдіяти? Я повторювала це собі, та, хоч дуже неясно розуміла, що насправді коїться, не могла залишити її саму. Я підвелась і вже відкрила рота, щоб закричати – я вирішила, що Томас поблизу і має це припинити, – коли побачила, що хтось уже незграбно перелазить через огорожу, хтось із ціпком хоробро накинувся на спостерігачів і заволав роз’ятреним, надтріснутим голосом:

– Паскудні боші! Паскудні боші!

Це був Гюстав Бошамп.

Я знову полізла в хащу. Тепер мені майже не було видно того, що відбувалось, та я упевнилась, що Ренетт схопила те, що залишилося від її блузки, і помчала, скиглячи, вздовж огорожі до дороги. Мені, мабуть, варто було тоді до неї приєднатися, якби не цікавість і раптовий захват, яким мене ніби облило, коли я почула знайомий голос, що гукав крізь натовп:

– Агов! Усе гаразд!

Моє серце зробило кульбіт.

Я чула, як він продерся крізь невеличкий натовп – інші теж приєдналися до бійки, – і чула, як Гюставів ціпок вдарив ще кілька разів з таким звуком, ніби рубають капусту. Заспокійливі слова – Томасів голос – французькою та німецькою: «Усе гаразд, заспокойся, verdammt, заспокойся, ну ж бо, Францику, ти вже й так сьогодні накоїв». Потім вступив сердитий голос Гауера, і я почула збентежені виправдання Шварца.

Гауер тремтячим від люті голосом кричав Гюставові:

– Це ти вже двічі за сьогоднішню ніч лізеш до мене, стара ти Arschloch![42]

Томас прокричав йому щось незрозуміле, і раптом Гюстав звалився, мов підкошений, з таким звуком, ніби мішок борошна впав на кам’яну підлогу комори. Він сильно вдарився головою об камінь, і тут настала тиша, приголомшлива, як крижана вода.

Це тривало півхвилини чи навіть довше. Ніхто не говорив. Ніхто не рухався.

Потім пролунав бадьорий невимушений голос Томаса:

– Усе гаразд. Повертайтеся до бару. Допивайте своє. То йому вино вдарило в голову.

Почулося ніякове бурмотіння, шепіт, якісь заперечення. Жіночий голос – гадаю, то була Колетт – промовив:

– Але ж його очі…

– Це просто випивка, – Томас говорив швидко й жваво. – Зі старими завжди таке трапляється. Берегів не бачить.

Його сміх переконував, та я відчувала, що він бреше.

– Францику, залишся, допоможеш мені віднести його додому. Уді, відведи всіх усередину.

Коли інші повернулись до бару, я почула, як забренькало піаніно, і жіночий голос знервовано забився в ритм популярної пісеньки. Залишені на самоті, Томас і Гауер швидко й стривожено заговорили.

Гауер:

– Лейбніц, was muss…[43]

– Halt’s Maul![44] – різко обірвав його Томас.

Підійшовши до місця, де, як я здогадалася, лежало тіло старого, він опустився на коліна. Я чула, як він поворушив Гюстава, потім покликав його французькою:

– Старий. Прокидайся, старий, ну ж бо.

Гауер щось сердито промовив німецькою, я не второпала, що саме. Тоді заговорив Томас, повільно й дуже чітко, але я зрозуміла більше з його тону, ніж зі слів, які він промовляв. Він говорив виразно, і кожне слово було сповнене холодного презирства.

– Sehr gut, Fränzl, – розбірливо промовив Томас. – Er ist tot.[45]

10

Пігулки закінчилися. Вона, мабуть, була у відчаї. Тієї жахливої ночі мати, оточена запахом апельсинів, не мала нічого, що могло б цьому зарадити.

Я ладна продати своїх дітей, тільки щоб заснути вночі.

І тут, під рецептом, вирізаним з газети, написано такими дрібними літерами, що мені знадобилося збільшувальне скло, щоби бодай щось розібрати.

Знову приходив Т. Л. Розповів, що в «Ля Реп» сталася якась халепа. Деякі солдати вийшли з-під контролю. Сказав, що Р.-К., можливо, щось бачила. Приніс пігулки.

То були ті самі тридцять пігулок морфію з високим дозуванням? Плата за мовчання? Чи ті пігулки мали геть інше значення?

11

Поль повернувся за годину. Він мав вигляд людини, яка очікує, що її будуть сварити, а ще від нього тхнуло пивом.

– Прийшлося випити кухоль, – винувато сказав він. – Бо було б дивно, якби я просто сидів і витріщався на них.

До того часу я геть вимокла й вимагала пояснень.

– Ну? – запитала я. – І яке ж велике відкриття ти зробив?

Поль знизав плечима.

– Може, і ніякого, – роздумливо проказав він. – Я б радше… ем-м-м… почекав, щоб дещо перевірити, до того, як давати тобі надію.

Я глянула йому в очі.

– Полю Дезіре Ур’я, – заявила я. – Я цілу вічність прочекала тебе під дощем. Я простояла тут, у цьому смороді, виглядаючи Дессанжів, тільки тому, що ти подумав, що ми зможемо тут щось дізнатись. Я жодного разу не поскаржилась…

При цих словах він іронічно на мене глянув, та я не зважала.

– Це фактично зараховує мене до лику святих, – уїдливо продовжила я. – Але якщо ти посмієш нічого мені не розповісти – навіть якщо тільки подумаєш про це…

Поль підняв руки на знак того, що здається.

– Звідки ти знаєш, що моє друге ім’я – Дезіре? – спитав він.

– Я знаю все, – серйозно відповіла я.

 12

Я не знаю, що вони робили після того, як ми втекли. Якийсь рибалка декілька днів по тому знайшов тіло старого Гюстава в Луарі, поблизу Курле. Його вже добряче попсувала риба. Ніхто не згадував,