П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

Я вже майже вирішила спробувати, коли почула з іншого боку стіни голоси. Один з них був жіночий. Інший говорив тільки німецькою, і я впізнала голос Шварца.

З бару ще лунала музика, тож я здогадалась, що Шварц і його подружка непомітно вибралися звідти. З мого зручного місця в ожинових хащах я бачила, як їхні розпливчасті фігури височіють над огорожею, і зробила Кассі та Ренетт знак залишатися на місці. Мені також було видно і Гюстава, що стояв трохи подалі від нас і не підозрював про нашу присутність: він притиснувся до цеглин і спостерігав крізь шпарину. Я почула, як жінка голосно й трохи знервовано сміється, а Шварц щось бубонить німецькою. Він був нижчим за неї, на тлі її стрункої фігури виглядав кремезним, а те, як він впивався їй у шию, було навдивовижу хижим, як і ті звуки – хлюпання й рохкання, – що він при цьому видавав, наче людина, яка поспішає дожерти свій обід. Коли вони посунулися від заднього ґанку, їх яскраво освітило місячне сяйво, і я побачила, як руки Шварца нишпорять по блузці цієї жінки – Liebling, Liebling[36] – і почула її сміх, що був ще верескливіший – хі-хі-хі-хі! – коли його руки облапували її груди. Але тут їхню самотність порушили. На ґанок вийшла третя фігура, втім, німець наче був анітрохи не здивований її появою, бо коротко кивнув новоприбулому й повернувся до справи, а інший чоловік мовчазно й жадібно спостерігав, і в темряві його очі по-тваринному блищали. То був Жан-Марі Дюпре.

Мені тоді й у голову не прийшло, що цю зустріч цілком міг підлаштувати Томас. Це видовище в обмін на щось інше – послугу чи бляшанку кави з чорного ринку. Я не пов’язала це з їхнім обміном у барі, за яким спостерігала; я навіть невпевнена, чи це відбувалось насправді – я ж була такою необізнаною в таких речах. Кассі, звичайно, усе б зрозумів, але вони з Ренетт все ще пригиналися під огорожею. Я почала робити йому знаки, вирахувавши, що поки три головні дійові особи зосереджені на самих собі, нам час вшиватися. Він кивнув і почав просуватися до мене в гущавину, а Ренетт лишилася стояти в тіні огорожі, її білу блузку з парашутного шовку тільки й було видно у темряві.

– Прокляття! Чого вона там стирчить? – прошипів Кассі.

Німець і жінка з міста підсунулися ближче до огорожі. І тепер нам майже не було видно, що там відбувається. Жан-Марі стояв близько до них – достатньо близько, щоб усе бачити, подумалось мені, і я відчула провину й запаморочення водночас. Мені було чути їхнє дихання – кабаняче пихтіння німця й різке збуджене дихання спостерігача, а також приглушене охання жінки між ними обома. Я раптом зраділа, що мені не видно, що там відбувається, я була надто мала, щоб усе зрозуміти, та саме дійство здавалось мені вкрай потворним, абсолютно непристойним, але вони отримували задоволення, закочуючи очі й по-риб’ячому плямкаючи ротом. А тепер німець короткими поштовхами втискував жінку в огорожу, і мені було чути, як її голова й спина б’ються об огорожу, і її верескливий голос – ах! ах! ах! – і його гарчання – Liebchen, ja Liebling, ach ja.[37] Я одразу захотіла схопитися й побігти, бо вся моя холоднокровність покинула мене від нападу страшної паніки.

Я вже збиралася піддатися інстинктам – балансуючи на одній нозі, повернулась обличчям до дороги й вимірювала відстань між мною та безпекою, – коли ці звуки різко припинились, і Шварц дуже голосно в нічній тиші рявкнув: «Wer ist das?»[38]

І тут Ренетт, яка весь час тихенько просувалась у наш бік, запанікувала. Замість того щоб завмерти, як тоді, коли Гюстав гукав у темряву, вона, вочевидь, подумала, що німець її помітив, бо підвелась і побігла, виблискуючи в місячному сяйві білою шовковою блузкою, і з криком впала в кущі ожини, підвернувши ногу. Тепер вона сиділа на землі, обхопивши травмовану кінцівку руками й повернувши до нас безпомічне обличчя, а її губи щось відчайдушно, але беззвучно шепотіли.

Кассі зреагував миттєво. Лаючись собі під носа, він помчав крізь гущавину в протилежному напрямку. Коли він біг, гілки бузини шмагали його по обличчю, а ожинові колючки драли литки. Навіть не обернувшись у наш бік, він перемахнув через огорожу та зник.

– Verdammt![39]

То був Шварц. Я побачила його кругле обличчя над огорожею й непомітно притиснулася ще ближче до кущів.

– Wer war das?[40]

Гауер, який вийшов із задньої кімнати, похитав головою.

– Weiss ‘nicht. Etwas über da![41] – сказав він.

Над огорожею з’явилися три обличчя. Я заховалася в темних хащах і сподівалася, що Ренетт спаде на думку якомога швидше зробити те саме. Принаймні я не втекла, на відміну від Кассі, презирливо думала я. І тут же збагнула, що в «Ля Реп» змовкла музика.

– Чекайте, тут все-таки хтось є! – гукнув Жан-Марі, вдивляючись з огорожі в темряву. До нього приєдналася жінка з міста, її обличчя в місячному сяйві було неприродно білим, мов борошно, а рот на тлі такої незвичної блідості здавався чорним і зловісним.

– Ага, маленька шльондра! – верескливо скрикнула вона. – Ти! Піднімайся зараз же! Так, ти! Ховаєшся за парканом! Шпигуєш за нами!

Голос у неї був високий і роздратований, у ньому чулися нотки провини. Ренетт повільно та слухняно підвелася. Яка хороша дівчинка моя сестра. Завжди так швидко реагує на голос дорослих. Багато ж їй це дало. Мені було чути її дихання й панічний хрип, що вирвався з горла, коли вона опинилась перед ними. При падінні її блузка випросталась зі спідниці, а волосся розкуйовдилось і тепер звисало над обличчям.

Гауер щось тихо сказав Шварцеві німецькою. Той підійшов до огорожі, щоб витягти Ренетт на їхній бік.

Вона дозволила себе підняти й не опиралась. Вона ніколи не вирізнялася кмітливістю, а з нас трьох була ще й найпокірнішою. Наказ від дорослого – і її першим інстинктом було коритися без вагань.

А потім до неї нарешті дійшло. Можливо, тому що Шварц поклав на неї руку, або ж