Голодна весна - Іван Іванович Кірій

Але коли побачила, як я прикипів до тієї макухи очима і кілька разів підряд ковтнув слину, не витримала, одбила молотком два шматочки, й то був наш обід.

Тепер, коли ми мали на дорогу гроші, коли були пошиті торби – залишилося одне: скласти в них необхідне з одежі і їхати.

Це так думав я. А мати пояснила мені, що нашого бажання їхати до батька – недостатньо. їй, зокрема, необхідно мати дозвіл на це з колгоспу. Адже, як колгоспниця, – вона не мала права нікуди виїздити. Треба було йти в правління й просити голову. Та голова колгоспу, певна річ, не відпустить ні за які гроші. Йому потрібна робоча сила.

Ось така загроза нависла над нами. їхати ж без документа мати боялася, ще арештують десь у дорозі.

І пригадалось мені, що батько, перед тим як їхати, ходив до голови сільради Задорожного. І він йому дав довідку.

– Може, й нам дасть, мамо? – сказав до неї. – Він якось питав мене, чи немає листа від батька.

– Я теж про це думала, синку, – зізналась мати. – Тільки на нього у мене надія, на цього доброго чоловіка. Увечері й сходимо вдвох, щоб менше хто бачив.

…Задорожний уже збирався додому, коли ми з матір'ю переступили поріг його невеличкого кабінетика в сільраді. Був сірий на лиці, із чорними капшуками під очима.

– Добрий вечір, – відповів на наше привітання від порога й запитай водночас: – Що так пізно привело вас до мене?

Мати прокашлялась і розповіла несміливо, тихим голосом.

Задорожний відповів на її прохання не одразу. На його високому лобі зібралися зморшки, зійшлися докупи густі, вигорілі на сонці брови.

Я догадався – голова думав.

Думав гарячково і я: дасть чи не дасть довідку матері? Повинен би дати, батькові ж дав. А як не дасть? Тоді, значить, не поїдемо ми в Маріуполь.

Мені стало жаль себе, матір. Батька, що ждатиме й не діждеться нас. На очі навернулися сльози, і я… незчувся, як вони покотилися по щоках, закапали на мою виношену-виношену в червоно-синіх плямах від шовковиць сорочку.

– О, а це що за дощ? – звернув на мене увагу Задорожний. – Чи обідив хто?

– Ні, ніхто, – хутко витер я порваним рукавом сорочки щоки. – То я так, просто…

Задорожний ледь-ледь похитав головою.

– Просто так не плачуть, хлопче, – сказав. – За штаньми, мабуть, та сорочкою плачеш? Іч, як обірвався!

Я засоромлено опустив голову, подивився на себе. Справді, штани на мені – одна назва, куди не глянь – дірка, порвано. Коліна голі, біля карманів – розпорото по швах. А ззаду латок – не перелічити. Не краща й сорочка. На ліктях – порвано. На животі – теж. Світиться й ліве плече, того ж таки дня розпанахав на шовковиці.

Незручно, мабуть, стало за мене й матері. Вона подивилася на мене, потім звела очі на Задорожного.

– Лазить же щодня по деревах, хіба ж що вдержиться?

– Авжеж, – згодився голова й висунув із стола шухляду. – Мусять лазити. – Дістав із шухляди учнівський зошит, вирвав з нього чистий аркуш.

Я непомітно для голови сіпнув матір за руку, увага, мовляв, зараз писатиме.

Так і сталося. Голова взяв біля чорнильниці на столі звичайну учнівську ручку, вмочив перо у чорнило й став писати на аркуші з зошита довідку для нас. Я вже бачив, був переконаний, що писав він саме її. По його зосередженості, по тому, як повагом виводив літери.

Ось він нарешті написав, розписався внизу. Поклав ручку назад біля чорнильниці. Промокнув написане промокаткою.

І мати, й я мовчали, затамувавши дихання. В кабінетику було так тихо, що я почув, як у куточку вікна задзижчала муха.

Далі Задорожний послав руку в кишеню штанів і дістав з неї невеличкий капшучок, зав'язаний угорі шворочкою. Як ото зав'язують мішки з зерном. Розв'язав і взяв з капшучка круглу печатку. (Хай йому грець, я ніяк не міг догадатись, що ж могло бути в тому капшучку!) Подивився пильно на неї, знову взяв ручку, намазав акуратно чорнилом і, похукавши, після того притулив до довідки внизу.

– Ну ось, Тетяно, маєте, – подав нарешті її матері через стіл. – Везіть його швидше звідси, – показав на мене стомленими очима. – Та й самі їдьте. Тільки дуже вас прошу – нікому в селі про це – ні слова. Бо самі розумієте… І ще така у мене вам порада: не їдьте із Згурівки, а йдіть на станцію Яготин. Воно, правда, наполовину далі, але щоб вас ніхто з села по дорозі на Згурівку не побачив. І в самій Згурівці теж. Зрозуміли?

– Зрозуміла, – відказала мати й стала дякувати йому, зичити доброго здоров'я.

Я теж подякував йому:

– Спасибі, дядечку!

– Щасливо доїхати, – побажав нам Задорожний і велів передати батькові від нього вітання.

Коли ми вийшли з сільради, мати повернулася лицем до церкви, перехрестилася й проказала тихенько:

– Поможи йому у всьому, Господи, захисти від усяких бід і напастей.

Я догадався – мати просила у Бога за Задорожного. А мені потім сказала:

– Запам'ятай, синку, цього доброго чоловіка на все

життя.

– Запам'ятаю, – пообіцяв я, хоч мені було незрозуміло, – чому Задорожний порадив нам іти на станцію в Яготин, а не в Згурівку.

Та спитав у матері про це лише вдома.

– Побоюється він колгоспного голови, – пояснила мати. – Щоб не побачив він нас або хтось із його прибічників з правління та не вернули.

Як було не дякувати цій справді добрій і чесній людині – Артему Карповичу Задорожному.

…Другого дня до мене несподівано прийшов Іван Крупка. Немов відчув, що я хотів з ним побачитись перед від'їздом.

Я зрадів товаришеві. І перше, чим похвалився йому, – листом від батька.

– Одержав-таки? – перепитав Іван. – Що він пише? Я відповів, що влаштувався на роботу, обіцяє, мовляв, грошей прислати.

– їхали б і ви туди, – порадив несподівано Іван. – Там море, риба. І хліб напевне є. Бо тут, сам бачиш, люди мруть як мухи. А до нового врожаю ще далеко.

Він був розсудливим хлопцем, цей Іван.

Мені так кортіло сказати йому, що ми вже з матір'ю зібралися в дорогу, але втримався, пам'ятаючи пораду бригадира Басанського та голови сільради Задорожного.

Все ж натякнув:

– Може, й поїдемо…