Голодна весна - Іван Іванович Кірій

Ми зустрілися поглядами, дядьків був сумний і винуватий.

– Немає, – таким же, як і перед цим, тихим голосом сказав мені цей добрий, лагідний чоловік. І одразу ж, уже вкотре, додав заспокійливо: – Та ти не журись. Як буде – я обов'язково принесу. – й пішов у сільраду, куди знову вернулися голови сільради й колгоспу та Грицько Стовбун з Параскою.

Іван співчутливо поглянув на мене:

– Листа від батька ждеш?

– Та, – відказав я. – Чомусь довго не пише.

Як і дядько Пантелій, товариш заспокоїв мене:

– Напише, жди.

…А пізно ввечері, коли стомлена вкрай мати вернулася з буряків, до нас прийшла Параска і розповіла нам усе, що з нею трапилось у Давиденків.

Розповідь її була сумною і страшною водночас.

Коли вона після розмови зі мною прибігла до Давиденків, Вірка в хаті була одна.

– Здрастуй.

– Здрастуй, – одказала Вірка, і Параска одразу помітила – у Вірчиних очах стояв переляк. Вона винувато забігала ними по хаті, й погляд її зупинився на білій ситцевій хустці, що лежала недбало кинута на припічку.

Параска теж кинула свій погляд на ту хустку, і серце її немов хто проштрикнув голкою: Гальчина хустка. Власне, не Гальчина, а її, Параски. А носили вони ту хустку навперемінки, хто якого дня перший запне.

Вхопила хустку в руки, розгорнула. Вона, їхня хустка. І серце немов хто вдруге проколов голкою, ще з більшою силою.

Параска до Вірки:

– Де Галька?

Та злякано відступила од неї на крок. Тремтить уся, хитає головою:

– Не-е зна-а-а-ю…

– А хустка! Хустка чого у вас? – тиче до неї хусткою Параска.

Вірка тим же тремтячим голосом стала пояснювати, що Галька була у них позавчора й пішла, а хустку забула. Нехай вона, Параска, забере її.

Говорить, а сама пильно дивиться мимо Параски на хатні двері.

Параска вловила у цьому її погляді щось недобре, й ту ж мить оглянулась, бо стояла спиною до дверей.

На порозі хати, широко розставивши ноги, стояв з молотком у руці старший Вірчин брат Михайло. Чорні очі його дивилися на Параску незрушно й хижо, від чого у неї стало одразу холодно й порожньо у душі, а поза шкірою на спині поповзли мурахи.

Вона зрозуміла – живцем їй звідси не вийти, тут її смерть. Отже, Гальку вони теж убили. Але за віщо? Не заради ж хустки!

– І, повірте, тітко Тетяно, така мене злість узяла, така ненависть, – гаряче розповідала Параска, – що я подумала: буду битися з ними до останнього, скільки вистачить сили. Вірки я не боялася, вона слабша від мене, боялася Михайла. Адже він з молотком. Ударить раз по голові, й немає мене. Може, вони й Гальку так убили, молотком?

Й вирішила Параска блискавично, не чекаючи нападу на неї Михайла з Віркою, самій напасти на них – першою, щоб вискочити з хати надвір. А там вони з нею нічого не зроблять, бо кричати почне.

Вигукнувши «Ах ви ж убивці прокляті!», вона, зібравши всю свою силу, яка ще була в ній, кинулась на Михайла. Щоб збити його ударом всього тіла з ніг, вибігти в сіни, а з сіней на вулицю.

Проте задум її вдався не повністю. Збити його з ніг Параска збила, Михайло упав, але ж він устиг взяти хатні двері на защіпку. Параска, не помітивши з гарячки цього, одвернула завертку, бухнула всім тілом у двері, а вони не відчиняються. Тільки простягнула руку до защіпки, як Михайло схопився на ноги й замахнувся на Параску молотком.

«Ну все, прощай, білий світе», – майнуло в Паращиній голові. А як же хотілося жити! Дарма що голод, злидні. І вона інстинктивно викинула вперед ліву руку, перехопила його руку, а правою встигла вирвати молоток, обеззброївши Михайла, який аж ревів од злості.

Тепер би їй ударити нападника молотком, і прийшов би порятунок. Не посміла, не зважилася. Жбурнула молоток у передпічне вікно. Брязнула шибка, і він опинився надворі.

Однак загроза смерті після цього для Параски не минула. З дикою люттю накинувся на неї Михайло, вчепірився обома руками в горло й почав душити.

Чорні кола попливли в неї перед очима, забракло повітря.

– Я відчула, – розповідала далі Параска, – як тіло моє ніби налилося водою і я стала осідати додолу.

Отямилась Параска уже в темних сінях від якоїсь шарпанини.

«Що вони зі мною роблять? – подумала. – Куди тягнуть?»

А тягли недодушену Параску брат і сестра Давиденки по драбині на горище хати. Михайло уже вліз у квадратний отвір і, перехилившись звідти, тяг Параску за праву руку, а Вірка підпирала її плечима й переставляла із щабля на щабель кволі ноги.

Допоки Параска не усвідомлювала своєї трагічної долі, доти піддавалася їхньому насильству і лізла по драбині. Та коли свідомість її раптом пробудилась і вона зрозуміла, що з нею буде, коли опиниться на горищі під солом'яним дахом, у неї знову на повну силу спрацював інстинкт самозахисту.

– Не знаю, де в мене взялася та сила, – дивувалася Параска, – але, як тільки-но я відчула її в собі, знову напружилася, вирвала руку з Михайлової руки і всім тілом звалилася на Вірку. Падаючи, ми звалили собою драбину, яка простягнулася до щілинистих сінешніх дверей і підперла їх.

– Вірко, хапай її за горло й души! – гукнув сестрі з горища Михайло. – Чуєш?

Але Параска легко відкинула від себе перелякану Вірку й миттєво збагнула: підперті драбиною і засунуті на залізний засув сінешні двері їй швидко не відчинити, поки возитиметься біля них, з хати зіскочить Михайло. Отже – єдиний вихід: ввірватись у хату, двері на защіпку, а там вибити з рамою вікно – й на вулиці.

Так і зробила, відбивши другий напад Вірки. Защіпнула двері, вхопила біля столу табуретку й пожбурила у вікно від дороги. Брязнули шибки, посипалось скло. За другим ударом вилетіло перехрестя рами. Незчулась, як вискочила пробкою надвір сама. Прямо на бите скло. І, о щастя! Вулицею з поля йшов Грицько Стовбун.

Не чуючи з переляку власного голосу, гукнула щосили:

– Дядьку Грицько! Рятуйте!

Той зупинився, глянув у її бік.

А вона знову:

– Рятуйте, дядечку, рятуйте! – І руками до нього обома махає, до себе кличе.

– Бо сили не було в ногах з місця зрушити, – пояснила нам з матір'ю Параска.

Підбіг