Голодна весна - Іван Іванович Кірій

– Ой! – вигукнув я, бо це було таки несподівано.

– Чого злякався? – зупинився дядько. І далі пояснив мені: – Я тут кобилу попас, у долині, бо геть пристала. А ти це куди? – звів на мене втомлені очі.

Я спершу розгубився, не знав, що відповісти. Проте хутко оговтався.

– До матері йду, на буряки.

Дядько Петро знову здивувався:

– А це ж чого? Яка потреба?

«Казати чи не казати?» – забилася в мене думка:

Вирішив признатись.

– Листа від батька одержав, от і несу їй…

Дядька Петра це, мабуть, зацікавило.

– Ти вже прочитав?

– Прочитав.

– І що ж він пише?

– До себе кличе, щоб їхали.

Дядько Петро помовчав, погладив гриву кобилі.

– Кличе, кажеш? – перепитав. – От і добре, що кличе. – Далі закинув повід на кобилу й важко здерся на неї верхи. – Нно-о, пішла-а…

Кобила покірно рушила дорогою, збиваючи ногами куряву.

Я подивився бригадирові вслід і собі рушив по дорозі, тільки в протилежному напрямку.

Але не зробив і п'яти кроків, як почув дядькове:

– Ану постій! Чуєш?

Оглядаюсь. Дядькова кобила стоїть, а він теж повернув до мене голову.

– Ти знаєш… – каже до мене так же голосно, – ти більше нікому не хвалися, що батько кличе вас до себе! Пойняв?

Я мовчки киваю на знак згоди головою, хоч не розумію, чого про це не можна нікому говорити, а дядько Петро торкає каблуками виношених чобіт кобилу під боки, і вона знову покірно рушає дорогою, збиваючи ногами куряву.

Повагом рушаю з місця і я, думаючи: «І чого це він мене попередив? Хіба що, коли батько кличе нас до себе?»

А коли додумався – подякував дядькові Петрові в думці, добра він таки людина, й прискорив кроки.

Дорога, по якій я все далі й далі відходив од села, веде не тільки в поле. Нею можна дійти чи доїхати у сусіднє село Аркадіївку, що від нашого кілометрів за шість. Або, навпаки, – з нього в наше.

Стій, та он, мабуть, звідти і йде хтось мені назустріч. Двоє. Хлопчик і дорослий. Хто б то? Ще одна буде зустріч.

Придивляюся. Ні, не наші то люди, не сільські, не схоже, щоб із буряків хтось вертався.

Скоріше – перехожі якісь.

Сходимося ближче і, о диво! В цих перехожих я впізнаю наших недавніх ночувальників, сліпого діда Прокопа, лірника, та його поводиря – Сашка. Ідуть-поспішають, мабуть, з тієї ж таки Аркадіївки, кушпелять, як і я, за собою дорожню куряву.

Це ж треба, такі дві несподівані зустрічі на польовій дорозі.

Я додаю в ході, і невдовзі ми зустрічаємося.

– Здрастуйте, діду Прокопе! Здрастуй, Сашко! – вітаюся до них.

– Здрастуй, здрастуй, козаче! – відказує дід Прокіп, зупинившись і, повернувши до мене свої сліпі очі, мабуть, за звичкою. – І скажи, звідки ти знаєш нас, що називаєш поіменно? – Він віддав поводиреві свій дебелий костур, звелів йому сісти відпочити, а сам зняв з голови солом'яного бриля й витер п'ятірнею пітне чоло й лисину.

Я охоче пояснив дідові, і він одразу ж пригадав і ночівлю у нас, і як співав на батькове прохання пісень та частівки про товариша Сталіна.

– То як вони зараз, твої батько й мати? І куди ти йдеш проти ночі? – поцікавився далі дід Прокіп. Він теж, мабуть, стомився в дорозі і був радий зустрічі зі мною, щоб трішки перепочити.

Я все, як є, скоромовкою розказав дідові, хоч і попереджав щойно бригадир нікому про батькового листа не хвалитися. Але дідові Прокопові, вирішив я, можна, він же не наш, сільський, та й не розповість нікому.

Вислухавши мене уважно, дід Прокіп сумовито похитав головою й порадив:

– їдьте, синку, швидше до батька, раз кличе. Втікайте звідси, щоб, крий Боже, не трапилося біди. – І додав далі: – Ой, скільки тієї біди на бідних людей упало цієї весни, страшно подумати. Ми ходимо з Сашком скрізь, бачимо. Запам'ятай її, синку. На все життя запам'ятай. Сашко, де ти? – повернув голову до поводиря. – Вставай, мій хлопчику, пора нам. Ми в Турівку поспішаємо, – пояснив мені. – Потім знову до Сашка: – Тільки заглянь перед цим у мою торбу та вибери там зо два чималих окрайці йому з матір'ю на гостинець, – показав рукою у мій бік, немов бачив, де я стояв.

Я почав відмовлятися, дякувати йому, не треба, мовляв, вам самим люди дали. Та й, відверто кажучи, мені було соромно брати від сліпого старця хліб.

Але дід Прокіп сказав суворо:

– Бери. Від хліба гріх відмовлятися. Хліб – святий. І матері від мене вітання передай. І батькові. Може, й не зустрінемося більше ніколи. Нехай вам усім щастить. Прощай!

Узяв костур від Сашка, й вони пішли від мене по сірій, в зелених житах дорозі – дід Прокіп з торбою та лірою через плечі і малий Сашко біля нього, теж з костуром і торбинкою за плечима.

– Прощайте, нехай і вам щастить, – мовив я їм услід. І опустив очі на житній хліб у моїй руці, який так запах, що переміг усі запахи поля, оп'янив мене, викликав такий апетит, що я не встигав ковтати слину. Від запаху хліба я на мить забув про все на світі, затремтів усім тілом. Мені так захотілося хоч раз укусити з окрайця, відчути в роті смак хліба, що я не знаходив собі місця. Мимо моєї волі рука з хлібом сама потягнулася до рота, і лише тоді, як скоринка торкнулася губів, я спохопився, переміг себе, сказав: «Не смій! Не смій без матері! Вона теж не менше від тебе голодна! Ще й буряки полола цілий день!»

Опустив руку. Сховав хліб за пазуху. До листа. Знову подивився услід дідові Прокопу з Сашком. Ген-ген уже як далеченько відійшли. Поспішають. Бо до Турівки далеченько. Перейти краєм наше село, а від нього ще кілометрів зо три.

Нарешті повертаюсь обличчям на захід. Дивлюся вздовж дороги. Чи не з'явились на ній жінки-полільниці. Вже пора, сонце червоною кулею зависло над Аркадіївкою, невзабар опуститься за неї.

Бачу – вийшли із-за жита, немов купка гусей. У білих хустках, сапи через плечі. Ідуть стомлено. Там, серед них, і мати.

Торкаю під сорочкою, в пазусі, листа, окрайці хліба, ніби підбадьорююся від них і зриваюся бігти.

Біжу назустріч гуртові жінок. Назустріч матері. Радо несу їй довгожданого листа від батька.

Біжу, а мені вслід підпадьомкає перепел: спать падьом, спать падьом…

І знову я