Голодна весна - Іван Іванович Кірій

– Що з тобою? Чого кричиш?

– Вони там, – показала рукою на хату Параска. – Хотіли вбити мене! Гальку вбили, і мене хотіли!

Грицько Стовбун уже знав про те, що невідомо де поділася Галька, і тому не став більше нічого питати в Параски, а миттю кинувся до сінешніх дверей, взяв їх на защіпку для висячого замка, ще й патичком її заткнув, щоб не зсунулася, коли смикатимуть двері зсередини.

– Тепер гайда в хату, будеш помагати мені! – скомандував Парасці і першою підсадив її у розбите вікно.

За нею вліз сам.

В хаті побачив на долівці Гальчину білу хустку, розірвав її навпіл і сунув обидві половинки в кишені.

А в сінях чулася розмова. Михайло обзивав сестру найбруднішими словами, сипав погрозами. Вірка оправдовувалась і теж лаялась.

Грицько Стовбун навпшиньках підійшов до дверей, звелівши Парасці триматися біля нього, в одну мить скинув з гачка защіпку й рішуче відчинив їх у сіни.

Двері вдарили по висячих ногах Михайла, що злазив з хати, й він, зойкнувши від болю, тут же впав додолу.

Як потім Параска зрозуміла, Михайло просив Вірку поставити драбину, щоб по ній злізти, але Вірка не здужала цього зробити, драбина була важкою. Тоді він вирішив злізти з хати по дверях, але тут нагодилися вони з дядьком Грицьком.

– От і добре, що ти сам зліз, що не стягати мені тебе, – сказав добродушний польовод і вмить зв'язав Михайлові за спиною руки половинкою хустки, той не встиг і опам'ятатися.

Параска ж упіймала в кутку сіней Вірку й міцно тримала її там.

І їй дядько Грицько зв'язав другою половинкою хустки руки.

– А тепер, мої милі, – звернувся до обох, – розкажіть, де ви поділи Гальку та що хотіли зробити з нею? – кивнув на Параску.

Параска вся тремтіла від переляку, від щойно пережитого, але знайшла в собі сили кинутись до Михайла з погрозою:

– У, гад, спершу молотком хотів убити, а потім мало не задушив. Я тебе зараз самого задушу!

Але дядько Грицько не дозволив їй цього зробити.

– Не треба, – сказав, – заспокойся. – І знову до Михайла й Вірки суворо: – То де ви поділи Гальку?

Михайло мовчав, зло блискаючи очима, а Вірка не витримала, заплакала й призналася:

– Ми убили її… Щоб з'їсти… Вона до нас прийшла шовковиць… А він… То він усе, він! – закричала в істериці, киваючи на брата.

– Замовкни, гадина! – вигукнув Михайло й хотів кинутися до неї в злобі, та Грицько Стовбун вчасно перехопив його.

– Не кип'ятись! – наказав зі злістю в голосі і так скреготнув зубами, що Михайло одразу знітився й принишк під стіною. – Сам ти гад! Тебе б також убити, людоїда проклятого, та рук не хочеться бруднити!

А Параска таки накинулася на нього, встигла кілька разів ударити кулаками по голові чи в лице, а далі дядько Грицько не дав бити, звелів іти відімкнути знадвору сінешні двері.

– Не треба самосуду, їх суд покарає по закону, – пояснив їй.

А далі…

Далі відбулося непередбачене…

На крик Параски про допомогу прибігли ближні сусідки-жінки Давиденків, кілька хлопчиків і дівчаток, і коли Грицько Стовбун з Параскою вивели надвір зв'язаних (ще й злиганих віжками, які польовод найшов у сінях) Вірку й Михайла, щоб одвести в сільраду, жінки кинулися до них:

– За що ви їх? Що вони зробили? Чого ти, Параско, кричала?

Параска й розказала їм у гніві.

Тут і почалося. З прокляттями та лайками накинулися жінки на Вірку й Михайла. Стали бити, дряпати, тягати за волосся.

Підігріта їхньою злістю, накинулася на своїх кривдників і Параска. Хлопці почали кидати на них груддя.

Почався самосуд, від якого Грицько Стовбун став захищати злочинців. Він хутко прив'язав їх до тину, десь ухопив лозину й не підпускав розлючених жінок близько, погрожуючи, а далі попросив двох хлопців побігти в сільраду й розповісти про це голові Задорожному, та хай негайно йде чи їде сюди.

А тим часом із ближніх хат хтось приніс жінкам рогачі, й вони діставали ними Михайла та Вірку, а хлопці продовжували кидати на них груддя, і Грицько Стовбун нічого не міг проти них удіяти, тільки просив не робити цього.

Та до його слів ніхто не хотів прислухатися, жінки з Параскою сипали прокльонами на Михайла й Вірку, норовили дістати всім, хто що тримав у руках. А дна хлопці підкралися до них із-за хати й вилили на голови відро води.

Мабуть, одразу ж після цього я й перескочив канаву з кропивою і далі, опинившись на дорозі, бачив усе на власні очі.

Коли ж Параска дійшла у своїй розповіді до того, як прийшла в сільраду, я поцікавився, чому її так довго тримали і чого вони їздили до Давиденків, що там робили.

Параска подивилася на мене, потім на матір з якимось чи то острахом в очах, чи з благанням – не розповідати. Зрештою махнула рукою.

– Страшно проти ночі навіть згадувати, але… Може, не присниться? – І здригнулася, це сказавши.

Справді, те, що вона розказала далі, було страшним і диким.

Тоді, пов'язавши в сінях Вірку й Михайла та почувши Вірчине признання про Гальку, вони з дядьком Грицьком не стали нічого шукати в хаті Давиденків, а коли приїхав слідчий, то зажадав оглянути, за його висловом, місце злочину, перевірити показання злочинців. Тому і взяв їх з Грицьком Стовбуном як головних учасників події та свідків.

Від того, що побачила там Параска, у неї, сказала, мало не обірвалося серце, не захолола в жилах кров.

Одразу, як тільки зайшли в хату, слідчий попросив Параску витягнути з печі накритий сковородою чавун. Параска витягла його рогачем, поставила на лаву, зняла сковороду. Чавун був повен жареного м'яса.

– Це людське, – пояснив слідчий, а йому про це призналися Вірка й Михайло на допиті.

– Я як почула, так одразу й знепритомніла, – зітхнула Параска.

На неї бризнули водою, вивели під руки надвір і вже більше нічого не показували.

– Свят-свят, сохрани й заступи, – захрестилася на ікони мати. – Та хіба ж вони люди? Як же у них руки здіймалися?

– Але то ще не все, тітко Тетяно, – продовжила Параска. – В чулані знайшли закривавлену Гальчину одежу, посолене м'ясо у діжці, а на горищі дерев'яні ночви із загуслою кров'ю й закривавлену сокиру біля них. Над ночвами Михайло убивав Гальку, стягнувши її туди по драбині.

Мене аж холодом обдало від цих слів, а