художньо завершеним твором, але сполучаються вони поміж себе єдністю місця і спільним тлом: другорядні герої однієї оповіді часом стають героями головними оповідей інших, або ж і далі існують як другорядні; все ж разом таки складає оту «Хроніку «безперспективної» вулиці», котра писалась якоюсь мірою свідомо, адже це був результат довгорічних спостережень, а з іншого боку, й несвідомо, бо я таки явної хронікарської мети перед собою не ставив. Ясна річ, хто б хотів шукати між героями книги прямі житейські аналогії, мусив би розчаруватися, бо хоч частина їх явно прототипізована, є тут немало й вигадки, художнього узагальнення, та й герої зустрічаються без прямої прототипізації. Але житейська основа твору безсумнівна, бо саме помічені мною живі колізії сущого буття давали мені те, що я називаю «вогонь для натхнення». Через це моя Хроніка - це не система документальних нарисів, не документалістика, а мистецьке опрацювання, бо мене цікавили не так проблеми людського життя, як самі люди, а їхні проблеми - це те тло, на якому ці люди існують; мене цікавили не так подійні історії, як історії людських душ, отже, це проза повною мірою психологічна. Такий принцип, зрештою, використовую як рушійний в усій своїй творчості; очевидно, така моя мистецька природа, і це також читачеві варто взяти до уваги. Книгу назвав «Роман юрби» за визначенням Лесі Українки, яке вона вжила при аналізі новел Василя Стефаника, загалом же - це таки Хроніка, а можливо, роман у новелах; зрештою, така форма роману мене найбільше приваблює, і я не раз її використовував («На полі смиренному», «Дім на горі», «Петро утеклий» і «Ліс людей») - йде це від моєї давньої закоханості в новелістичному жанрі як такому. Не я тут перший, не я й останній: кожен письменник має, зрештою, вибирати собі ті літературні форми, які найбільше йому притаманні. Назвав я твір «Хронікою «безперспективної» вулиці» також недаремно, бо ніколи не писав на кон’юнктурно-злободенні чи кон’юнктурно-задані теми, мені досить було освітити променем мистецького розгляду хоч би той світ, який добре знаю й умію бачити, - завжди був переконаний, що коли б так чинили й інші письменники, ми мали б не одноманітну тематично літературу, а широку панораму живого життя нашого народу, разом створювали б його Хроніку буття, що, очевидно, і є прямим завданням красного письменства. Отже, мої великі розмірно книжки й мали складатися так, як вийшло: без поспіху, без гонитви за власною тінню, а як дім - цеглина до цеглини, стіна до стіни. Про об’єктивний результат такого «будівництва» судити не мені та й претензії мої невеликі - хочу просто й чесно оповісти про ті світові площинки, ба й закутки, які доля дала мені побачити й конкретно пізнати. Творча заданість тут мною не керує, бо і фантазію, й усі колізії, які беру до розгляду, обов’язково перевіряю не правдою тих чи тих ідеологічних постулатів, а правдою життя, адже історію творять, як зазначив ще Микола Костомаров, не тільки державні люди, а передусім малі. Хай інші пишуть про державних людей, хто їх краще бачить і знає, - не моя це місія; переді мною лише той світ, який стоїть у мене в очах, хай двісті разів його називають безперспективним, нетиповим, малим. Вважаю, що не можна пізнати великого, не знаючи добре малого, бо кожне велике складається з множинності малого; не можна називати безперспективним те, що існує; коли воно існує, воно є, а все, що є, перспективне, бо воно є. Людина має те щастя, що не може вгадати і конечно пізнати своє майбутнє, отож усі наші судження про перспективне й безперспективне - одна з облуд наших і ще більше - ознака нашої зарозумілості, результат не безстороннього знання життя, а результат гри в те життя, через що й пишу я слово «безперспективне» в лапках. Одне знаю: людина в пристрастях своїх історично незмінна, а мала вона чи велика - вона людина. Велика чи мала посудина - вона посудина, велика чи мала тьма - вона тьма, велике чи мале світло - воно світло. Не висотою дерево осуджують чи хвалять, а по тому, які дає воно плоди. Частина перша
Химери зеленого літа
Оповідка перша
Пух
1
Як з’явився на околиці Йонта, певне, залишиться незвісним. Принаймні не помітила того й ряба Надька, в якої, як кажуть, є підзорна труба, і яка не пропустить повз свою хату не те що курки, а й мухи. Йонту, мабуть, приніс на околицю вітер, коли двори засипало тополиним пухом і люди опускають очі долі - пух летить, як сніг, обплутує траву й дерева, крутиться голова і в рябої Надьки; здається, хтось порізав усіх курей на околиці й розвіяв їхнє пір’я; день од того стає міражний, і сонце в ньому міражне також. У цей час зав’язують насіння бур’яни і трави, квокчуть кури й качки; десь у такий день покинув свою жінку таксист, повіявшись разом із пухом у білий світ; у такий день собаки забиваються в буди й не гавкають навіть на зайд - все обливається білим мороком; навіть ночі повні того пуху, й закохані безсилі струсити його потім з одежі.
Йонта, певне, вибрав саме такий день, щоб з’явитися на околиці, і, як побачить читач, мав цілковиту рацію. Ряба Надька в цей мент зачинила вікно й затягла його фіранкою; її підзорна труба дивилася в небо або й не дивилася нікуди; ряба Надька приплющилася й почала згадувати щось таке, про що й згадувати годі. Йонта тим часом проник на околицю, і коли ряба Надька протерла від пуху скельця своєї труби, він стояв уже на порозі Демиденків і дивився на вулицю. У нього було сухе обличчя, довгий тонкий ніс, так само тонкі вуста й поважні очі.
Ряба Надька помітила його відразу. Труба випала їй із рук, і вона побігла розпитатися про новину в таксистихи. Але таксистиха цього разу не пустила її й
