Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

тижня», «Набережна, 12», «Вечір святої осені», «Долина джерел», «Крик півня на світанку», «Дім на горі», «Три листки за вікном», «На полі смиренному», «Місячний біль», «Птахи з невидимого острова», «Мор», «Ілля Турчиновський», «Дзиґар одвічний», роман-есе про Київ «Мисленне дерево», «Маленьке вечірнє інтермецо», «Камінна луна», «Вибрані твори», «Стежка в траві. Житомирська сага», «У череві апокаліптичного звіра», «Юнаки з вогненної печі», «Око прірви», «Тіні зникомі», «Темна музика сосон», «Привид мертвого дому», «Книга історій. Син Іуди» та ін. Побачили світ упорядковані ним томик давньої української поезії «Аполлонова лютня», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVІ - поч. XІX ст.», «Антологія української поезії XІ-XVІІІ ст.», двотомна антологія «Марсове поле. Героїчна поезія на Україні в X - поч. XІX ст.», чотиритомна антологія українського історичного оповідання «Дерево пам’яті», впорядкована частково у співавторстві, «Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах» (у співавторстві); письменник переклав сучасною мовою літопис С. Величка, значну частину творів Г. Сковороди, твори І. Вишенського; його стараннями видано твори М. Філянського, В. Підмогильного, антологію поезії журналу «Українська хата» та ін. Він підготував ґрунтовну працю «Київський Атеней. Мистецьке життя в Києві в XVІІ-XVІІІ століттях. Поезія. Проза. Драматургія. Графіка. Живопис. Архітектура» (ще не вийшла друком). Усі названі тут твори, що прийшли до читача в різні роки, найчастіше - з великим запізненням у часі, вибудовують цілісну систему філософського осягнення буття української людини, пізнання її ментальності крізь епохи й часи - на її тисячолітньому шляху.

Зацікавившись давнім українським письменством, В. Шевчук невдовзі відчув, що те його захоплення починає впливати на творчий стиль. Якщо на початку 70-х він писав фольклорно-фантастичні повісті та оповідання з елементами готики (данина попередньому захопленню фольклорною прозою), як-от написані в такому ключі «Птахи з невидимого острова», то пізніше вдався до поєднання попередньої поетики неореалізму, готики з поетикою необароко: у творах з’явилися барокові прикмети, як-то монументальність, розлогі епітети, «втілені» у складні синтаксичні конструкції. «Мене, - зізнається письменник, - почали вабити вишукані, ускладнені сюжетні конструкції й великі епосові форми, але не як хронікально-описові полотна, а як структури образні, подібні до вибагливих барокових структур та споруд». А що в творчому доробку письменника вже було чимало творів, то й вибудовувати ті сюжетні «споруди» можна було не на порожньому місці. Так з’явилися відомі вже читачам «Стежка в траві. Житомирська сага» (1994) та «Привид мертвого дому» (2005) - обидва на сучасну тематику.

Мені як дослідниці творчості Валерія Шевчука не раз доводилося чути з уст самого письменника про найбільшу справу його життя - створення «Роману юрби», що його автор нині окреслює як «Хроніку «безперспективної» вулиці», який писався (краще сказати - творився) упродовж кількох десятиліть. Виношений в уяві, втілений в окремі «історії», що друкувалися спорадично в українських часописах, він розростався кількістю сторінок, творячи єдину цілісність, чекаючи свого благословенного часу в шухляді: у тому потаємному місці, де чекали слушної нагоди (часом десятиліттями) й інші, тепер відомі й популярні твори письменника. І ось, нарешті, ця конкретизована письменницька мрія постає перед читачем у вигляді окремого ваговитого тому. Добре обізнана із законами структурування Шевчукової прози, яка укладається поступово, як, скажімо, з розрізнено друкованих свого часу в часописах творів постала 1994 року його житомирська сага «Стежка в траві» чи виданий пізніше роман-квінтет «Привид мертвого дому» (2005), очікувала на подібний «стрій» і цього разу. Однак «Роман юрби», обсягом понад шістсот сторінок, багатоплановий, стереоскопічний, перевершив усі сподівання: ось він, наш український варіант бальзаківської «комедії життя». Твір, зрештою, як і попередні прозові «складні конструкції» Валерія Шевчука, ще раз потвердив унікальну здатність письменника зусібіч «відчитувати» наше повсякдення, яке насправді є для митця невичерпним: саме це й допомагає йому творити художню «житомирську галактику», сконцентровану на локальній території, але безмежно розширену за рахунок героїв, що її «населяють» - різнопроблемних, різнохарактерних. Саме у цій, наближеній за часом подій до нашого сучасника прозі, найчіткіше і найскрупульозніше простежується позиція людина / суспільство, художньо досліджена митцем на матеріалі епохи тоталітаризму.

Такий темпоральний принцип Шевчукової праці (про це можна дізнатися з уст самого письменника в передньому слові «Від автора») засвідчує не тільки його унікальну працьовитість, терплячість, а й мудру далекоглядність, доступність художньому баченню віддаленої творчої перспективи. Хоча, можливо, в глухі 70-ті роки минулого століття він навряд чи й уявляв собі такий грандіозний прозовий конструкт із багатьох цеглинок-розділів (оповідок), публікованих час від часу фрагментарно в часописах. Очевидно, письменника у його великому задумі вела не просто письменницька інтуїція, якій варто довіритись, аби колись та бути на білому коні, а й тверезий розрахунок на бачення віддаленої перспективи. Та ще вміння тією перспективою творчо скористатись.

Чому, зрештою, «Роман юрби»? Побудований за принципом своєрідної саги, події якої локалізовані в просторі однієї вулиці (в даному випадку напрошується означення, цілком нове для української літератури, - вуличної саги), де все пов’язано між собою видимими й невидимими нитями, все взаємозалежне й взаємоопромінене емоціями, різними енергетиками чужих душ, чужих думок і чужих вчинків, які найповніше відлунюють саме у цьому просторі, роман цей із його концептуальною назвою несе потужне смислове навантаження. Згадаймо: у своєму автобіографічному творі «На березі часу», в тій його частині, який має назву «Мій Київ. Входини», письменник, зокрема, зазначав, що велика література твориться не для багатьох і, відповідно, ним ставиться проблема: юрба - індивідуальність, яка здавна його хвилювала: у цьому контексті він і декларує любов до «сірої істоти» з цієї юрби, тобто шукання в ній «хорошого і красивого». Та це ще не вся відповідь на поставлене запитання. Саме визначення хронотопу «юрба» (слово, що в українській літературній мові веде свій «родовід» ще від «Енеїди» П. Котляревського, а самого В. Шевчука вразило тією сугестивною силою, що її вклала в нього Леся Українка при аналізі творів В. Стефаника) вказує на співіснування в одному просторі багатьох «я». Власне, воно й окреслює простір і велелюдність, у якому можна розгледіти різні обличчя, почути різні голоси… Юрба у В. Шевчука - не натовп, який сприймає реальність на рівні масової свідомості, інфікованої вождизмом і фанатизмом, а швидше - юрма: як багатолюддя, багатоголосся (та поліфонія, що її М. Бахтін називає характерологічною ознакою роману), де попри гамір, шум і монотонність життя все ж вирізняється окремий індивідуальний голос, який репрезентує хай і буденну, а все ж власну, окремішню свідомість, здатну бодай якоюсь мірою до рефлексій. Територіальна «вузькість», географічне обмеження тут компенсується широкими часовими рамками, що