Вечірні дзвони - Анджей Пилипюк

Скужевський зайшов в лазарет. Сморід зіпсованої крові проникав через маску; на мить йому перехопило подих. Іван порався на кухні, кип’ятив чайник. Щось блиснуло в нього на грудях, в розрізі сорочки. Хрестик на грубому ремінці, великий, масивний, з полірованої латуні, що виглядала як золото.

-- Вночі захворіли четверо, -- сказав він, побачивши лікаря. – Двоє не дожили до світанку, трупи я затягнув на беріг, біля вогнища. А двох жіночок положив на солому, хай дохнут в спокої…

-- Молодець, -- похвалив лікар.

Дійсно, дві жінки, старша і молодша, лежали в сусідньому приміщенні, розпалені гарячкою і накриті якимись бурими покривалами. Виміряв температуру. Понад сорок один градус…Він уважно оглянув шкіру вкриту липким потом. Лупа викрила сіточку потрісканих вен. Але краплини рідини просочувалися в основному через пори.

-- Що за чорт? – вилаявся він пригнічено.

-- Хвора кров виходить в них через шкіру, -- сказав Іван по-вченому. – Може би їм п’явки за вухами поставити?

-- Це тільки прискорить смерть, -- буркнув Скужевський. – Але якщо посилити потовиділення…

-- Підкинути дров? – запропонував селянин.

-- Ні. Ми дамо їм пілокарпін.

Він знайшов в скриньці відповідну пляшечку і набрав в шприц велику дозу лікарства. Ввів першій жінці. Препарат подіяв через кілька хвилин. З неї полився піт.

Трохи фізіологічного розчину…

-- Розпусти в горшку з водою, -- він дав Іванові пачку.

До обіду вони поралися біля хворих. Жоден засіб, що мав збити жар, не подіяв. Пілокарпін теж давали намарне, бо біля другої розпочалася агонія… Йому залишилося тільки вколоти по дві дози морфіну, щоб полегшити страждання і чекати на неминучий кінець. Павел пішов на беріг острова і передав геліографом результати спостережень. У відповідь йому прийшло кілька підбадьорливих слів…

В четвертій вони вивезли трупи. Як виявилося, за час їхньої відсутності, біля загаслого вогнища з’явилося ще два тіла.

-- Вони не вірять у Ваші здібності, лікарю, -- сказав помічник.

-- Або воліють помирати вдома, -- відповів Скужевський. – Пора з цим закінчувати.

-- Що Ви збираєтеся робити?

-- Суворий карантин. Гукай шляхтича.

Вони зігнали всіх посеред села і вишикували в шеренгу. Дуже довгу шеренгу, бо лікар наказав, щоб поміж людьми був проміжок принаймні по пів аршина.

Лісовський пройшов вздовж шеренги і порахував.

-- Трьох бракує, -- сказав він.

-- Ви порахували тих, що померли? – перепитав лікар.

-- Всіх до одного. Або втекли, або лежать десь по хатах…

-- Думаю, що знаю… два тіла спалено біля гаті, кордон їх застрелив.

-- Вчора вночі було чути як стрєлялі, -- додав Іван. – Але може не в нього, а побачили Рахмана?

-- Кого? – лікар швидко підняв голову.

-- Нічого… -- буркнув Іван і мимоволі затиснув долоню на хрестику.

Тепер до роботи взявся Скужевський. Він переходив від одного чоловіка до іншого. В кожного перевіряв температуру, торкався долонею шкіри в пошуках липкого нальоту, оглядав горло в пошуках набряків. Серед тридцяти дорослих і дітей виявив вісім осіб, які викликали підозру.

-- Що нам з ними робити? – запитав занепокоєно шляхтич.

-- Ізолювати в одній з хат, -- пояснив лікар.

-- То може в коморі в мене біля хати? Двері міцні, на вікнах ґрати, стіни товсті, з каменю…

Відібрані опиралися, але револьвер в руці Лісовського швидко остудив їхні протести. Лікар з Іваном пройшлися по хатах. Всюди, де зафіксували випадки захворювань, закипіла гарячкова праця. Виносили з будинків меблі, палили матраци і солому з ліжок, все вбрання потрапило до казанів з кип’ятком. Підлоги помили карболкою. Настав вечір. Магда приготувала вечерю для зачинених в карантині. Лікар і шляхтич також пішли спочивати…

*****

За вікном завивав вітер. Господар витягнув звідкись пляшку старого угорського вина.

-- Сьогодні я знову почув це слово, -- сказав Скужевський, важко сідаючи за стіл.

Він намастив байду хліба маслом і поклав грубу скибку холодної шинки.

-- Яке слово? – шляхтич поглянув на нього.

-- Рахмани, Рахман, може Рахманин… Те саме, що було в книзі. Іван обмовився.

-- Ви вважаєте, що відбувається якесь явище, якась ситуація, котрі можна порівнювати? Що селяни зв’язали цю заразу з минулою?

-- Триста двадцять років. Не думаю, щоб вони пам’ятали такі древні події. Хоча, хтозна, -- замислився доктор.

-- Гадаєте, це вірний напрямок?

-- Як немає жодного кращого… Ви казали щось про прислів’я.

-- Приказка, “постити, як Рахман”. Десь я її чув. Напевно від своїх селян.

-- То поліщуки. Вони говорять по-руськи.

-- На суржику, як всі в прикордонних районах. Зрештою в дитинстві я навчився непогано володіти їхньою мовою. Знаєте, серед них були мої ровесники.

-- А Магда?

-- Вона з сусіднього села, сирота, я взяв її служницею, навчив читати, писати і рахувати і з часом вона почала виконувати обов’язки економки. Але маєте рацію, може вона й знає щось.

Через деякий час вона прийшла, стала на порозі з ліхтарем в руці…

-- Кликали? – нахилила голову.

-- Сідай, ми мусимо в тебе дещо запитати, -- Лісовський вказав їй на м’який стілець. – Кажуть “постити, як