Вечірні дзвони - Анджей Пилипюк

-- Але в нашому випадку…

-- Я застосував цей метод сьогодні в обід. Обоє хворих померли.

-- Але ми не заразилися. Цікаво, чому? Ви приїхали недавно, але я?

-- Побачимо, -- пробурмотів Скужевський.

Це прозвучало несподівано зловісно, тому він хмикнув і змінив тему.

-- Я бачив в селі старий хрест.

-- Еге ж, є такий.

-- В нас, на Мазовії, їх ставили після епідемії холери. Саме такі, з подвійною поперечиною.

-- В нас теж існує такий звичай. Хрест дуже старий, стоїть тут століттями… але це дуб, він дуже добре зберігається.

-- Отже це знак якоїсь давньої зарази?

-- Гм. Було тут щось таке. Вранці пошукаємо в літописах мого роду, -- пообіцяв. – У мене в коморі повна скриня розмаїтих папірців.

Доктор пішов у спальню. Магда ще метушилася біля його ліжка, розігріваючи постіль мідною грілкою. Він вдячно посміхнувся служниці, але здається вона неправильно зрозуміла його наміри, бо зашарілася і потупила голову.

Через кілька хвилин він вже спав важким, кам’яним сном.

*****

Магда, брязкаючи зв’язкою ключів, відкрила невеличку комору справа від сіней. Лікар очікував пилюку і павутиння, але як виявилося, в ній панував майже ідеальний порядок. Сідла, одяг, кілька довгих лав спертих на стіну… Скриню зауважив не відразу. Вона стояла на рівній, кам’яній підлозі. Скужевський стягнув з неї старий килим. Дубові стінки і віко окуті густою павутиною заліза. В сиву давнину хтось з люттю рубав її, здається шаблею, вкривши дерево глибокими щербинами. Доктор спробував зрушити скриню з місця, але вона виявилася занадто важкою. Замків не було. Долаючи опір заржавілих завіс, відчинив. Всередині лежали книжки, загорнуті в вощений папір. Перші його не зацікавили, якісь французькі романи з часів наполеонівських війн. Надійшов господар.

-- Літописи глибше, -- сказав. – Такі великі.

Якісь коробки з паперами, старий як світ екземпляр Біблії і нарешті велика, важка книга. Вони витягнули її і перенесли на стіл. Магда заметушилася, принесла ще свічок, розставила їх в сінях. Лісовський розпакував том. Він був оправлений в почорнілу від старості шкіру, на кутах і по краях окований бронзою.

-- Дідусь розповідав, що вона з зубра, -- шляхтич погладив верх книги. – Хтозна, може це й правда…

Замок, що зачиняв обкладинки, вже давно був зіпсований. Він розстібнув три пряжки і відкрив першу сторінку літопису.

-- Ся книга -- літопис єпископа парафії Св. Михайла, в 1497 році від народження нашого Господа розпочата, -- розшифрував лікар.

На першій сторінці приклеєно акт про початок будівництва церкви, далі йшли списки мешканців і нотатки наступних священників. Дні, місяці, роки… Пожари, неврожаї, напади татар… Рік 1570: весна цього року прийшла пізно і була холодна. І раптово наступні сторінки чорні від намальованих на полях хрестиків. Смерті, десятки смертей.

-- Зараза, -- пробурмотів шляхтич.

Посеред однієї з сторінок хтось провів грубу, чорну лінію. Нижче намальовано ще один хрестик.

-- Отець Петро та двадцять сім інших, чиїх імен ми не знаємо, віддали Богу душу, -- прочитав лікар. – Хтось прибув і застав вже тільки тіла. І жодної живої душі здатної розпізнати їх…

-- Отже померли всі, -- зауважив Лісовський, перегорнувши сторінку, щоб повернутися до попередніх нотаток. – Це тривало два тижні…

Отже, тодішній священик, перш ніж його звалила зараза, не знайшов часу для запису спостережень. Справив таїнства і висповідав всіх мешканців, охрестив дітей, йому навіть вдалося переконати корчмаря Іцхака прийняти католицьку віру. В самому кінці він черкнув тремтячою рукою ще кілька слів:

Мене знобить і болить горло. Отже почалося. Чому нас спіткала ця напасть? Рахмани ніколи… -- на цьому записи обривалися.

-- Озноб і біль горла, -- повторив лікар. – Симптоми схожі на наші. Але це неможливо підтвердити з стовідсотковою впевненістю.

-- Минуло триста двадцять років, -- Лісовський пошкрябав голову.

Вони переглядали книгу, останні записи інформували, що троє братів Лісовських вирушили воювати в січневому повстанні. Відразу після цього йшла інформація про ліквідацію парафії царською владою і примусовий перехід руського населення в православ’я.

-- Добре, що хоч маєток у вас не забрали, -- сказав лікар.

-- Забрати то забрали, -- пробурмотів шляхтич. – Я поховав двох братів в Усольє, потім відбував каторгу на золотих рудниках на Верхоянському хребті. Десять років провів прикутий до тачки. – Він засукав рукави, показуючи глибокі шрами на зап’ястях. – Але мені пощастило. Я натрапив на багату жилу. Приховав два кілограми самородків і, коли прийшла амністія сімдесят п’ятого року, повернувся на Батьківщину. Відкупив маєток від прапорщика, який тут оселився… Тепер я знову на своєму.

-- Ви багато чого пережили, -- похитав головою Скужевський.

-- Можна книжку написати… І напишу, якщо виживу.

-- Рахмани, -- лікар пригадав собі дивне слово в останньому записі вмираючого священика. – Що це може бути?

-- Не знаю, але є така приказка, коли хтось голодує чи тримає покуту, кажуть: “ постить як Рахман”.

-- Мені здається, що це щось важливе.

-- Або в гарячці написав щось, що йому саме прийшло в голову, -- господар закрив книгу і дбайливо загорнув її в папір.