Вечірні дзвони - Анджей Пилипюк

підручник з тропічних хвороб. В нього були певні підозри, завтра він спробує покінчити з ними… За стіною з грубих, дубових балок застогнала хуртовина, інколи холодний вітер дув по кімнаті, коливаючи кволе полум’я свічки . На відстані глухо прогримів постріл рушниці. Санітарний кордон не спав.

*****

Після сніданку доктор вийняв з багажу кілька марлевих пов’язок і бавовняних рукавичок, а також банку з карболкою і розпилювач.

-- Якщо не хочемо заразитися, нам доведеться дотримуватися дуже суворих правил, -- сказав він серйозно. – Асептика – це головне…

Вони зупинилися перед тином, поміщик вистрілив з револьвера в повітря. В дверях хатин відразу ж з’явилися селяни.

-- До нас приїхав лікар, -- оголосив Лісовський спокійним, гучним голосом. – Він діє за моєї згоди і за наказом самого царя. Хто не виконає його наказів, буде засланий в Сибір.

Його слова справили неабияке враження.

-- По-перше, мені потрібна порожня хата на лазарет, -- сказав лікар.

-- Хата Гуцюка вільна, -- один з селян показав рукою.

-- Він помер ще восени, -- пояснив шляхтич.

-- Де тіла померлих?

-- По хатах лежать, або в стодолах, -- пояснила якась жіночка в хустці. – Поховати нема як, бо земля замерзла.

-- Трупи належить спалити, -- заявив Скужевський. – Весь скарб померлих також. Як тільки з’явиться нагода – спалимо їхні хати.

--Нельзя! – крикнув якийсь молодий селянин.

-- Молчи! – старий схопив його за руку. – Так надо під час чуми.

-- Вам забороняється контактувати між собою. Жодних розмов, жодних відвідин. Кожен хворий йде до лікарні в хаті Гуцюка, -- повчав далі Скужевський. – Де хтось несподівано помре вночі --вивішуйте чорний прапор. Ми заберемо тіло. Якщо хтось ослаб і не може йти – білий. Прийдемо по нього. Я привіз багато ліків, спробуємо врятувати всіх хворих.

-- А ліки коштувать скільки будуть? – запитала бабуся закутана в чорну хустку.

-- Нічого. Медична академія в Києві вже оплатила ваше лікування. І ще одне, -- додав лікар. – Щоб спалити трупи, знадобиться багато деревини. Нам потрібно трьох кремезних селян з пилами і сокирами. Плачу по три рубля в день.

-- Тільки порізати?

-- Порізати і порубати на дрова. І спорудити вогнище.

Охочих виявилося більше ніж треба.

-- Що далі? – запитав поміщик.

-- Відведіть їх в гай, нехай рубають. Виберіть найбільш жадібних, -- попросив пошепки Скужевський. – В лісі запропонуйте їм по десять рублів, якщо вони погодяться зносити трупи і допомагати в лікарні.

-- У Вас є стільки грошей?

-- Вісімсот рублів золотом, -- посміхнувся лікар. – Професор Селєзньов все передбачив.

-- Якщо так… Коли епідемія мине, вони будуть багаті.

-- Або мертві. Так чи інакше, спробуй їх переконати. Де лежать померлі? – запитав голосно. – Мені потрібен гак і візок.

Сокири стукали понуро, глухий відгомін ударів розносився по всьому селі. Похоронне багаття збудували на березі острова. Доктор, вправно орудуючи вилами і гаком, помістив на ньому всі трупи. Вісімнадцять. Він витер піт з чола. Люди стояли поодинці і хмуро дивилися.

-- Вони воліли б поховати останки, -- пробурмотів Лісовський. – Але в нас немає стільки вапна… Зрештою, як копати… Все замерзло.

-- Ви умовили когось допомагати мені?

-- Тільки одного, Івана. За гроші зробить все. Надзвичайно жадібна скотина. Але роботящий, сумлінний, нічого не скажеш.

Вони повернулися в село по майно небіжчиків. Поклали на вогнище жупани, ліжка, столики, якесь лахміття. Трішки гасу і в повітря здійнялося високе полум’я, а потім клуби чорного диму. Перейшли в лазарет. Підлогу збризкали карболовою кислотою, розстелили солому. Лікар вручив Іванові маску і рукавички і пояснив, як ними користуватися.

-- Поки зараза не закінчиться – додому ти не повернешся, -- сказав він серйозно. – Житимеш в сусідній хаті.

-- Як помру, то що з грішми? – зацікавився помічник.

-- Заплачу родині все до копійки. Напиши тільки, кому віддати, -- попросив лікар. – А поки що, за перший день, -- вручив йому дві золоті п'ятирублівки.

Дрібні монети зникли у великому наче буханка кулаку.

Хворих було лише двоє. Ослаблені, вони були не в змозі рухатися. Їх принесли на ношах зроблених з вирваних дверей і положили на солому. Скужевський потер руки. Нарешті якась конкретна робота.

Виміряв температуру… понад сорок градусів. Шкіра хворих була дуже липкою, запах поту, що нагадував сморід зіпсованої крові, швидко заповнив приміщення. Він оглянув їм горла: сильно набряклі. Обоє були напівпритомні, їх знобило.

-- Кепська справа, -- зітхнув поміщик, що стояв біля дверей.

-- Спробуємо дати їм ударну дозу сульфату хініну, щоб збити температуру, -- сказав Скужевський. – Мене більше турбують ці липкі плями на шкірі.

-- Що це таке?

-- Не знаю, я ніколи не бачив нічого подібного. Їх потрібно напоїти, вони дуже обезводнені.

Він швидко приготував препарат і дав пацієнтам. І по пів пляшки легкого, червоного вина з запасів Лісовського. Щоб набиралися сил… Скужевський поставив чайник на кухні і коли вода закипіла, вкинув до нього кілька порізаних, старих цибулин. Отриманий відвар змішав з гліцерином, додав трохи ментолу і живиці куркуми. Дав відвару охолонути і влив хворим до горла. Ще раз перевірив температуру. Хоча пройшло більше години, жар не спав.

-- Що за чорт, -- пробурмотів він. – Після такої дози