Морозенко - Панас Мирний
Хлопчик замерзає в лісі, в царстві Морозенка, і ця трагічна сцена, змальована з реалістичною правдивістю, і разом з тим— з казковою феєричністю, вражає нас до глибини серця.
Панас Мирний дуже любив природу, тонко відчував її настрої і вмів яскраво розповідати про красу степів, річок і гаїв рідної Полтавщини.
Чарівне оповідання «Серед степів». Ось автор милується степом, тішиться ним: «... синє небо, побратавшись з веселою землею, розгортає над нею своє блакитне, безмірно-високе, безодньо-глибоке шатро: де тоне ваш погляд у безкрайому просторі, як і ваша душа — у безмірній безодні того світу та сяйва, синьої' глибини та сизо-прозорої далечизни...» Художник слова знов накладає і накладає пензлем мазки ще тонші й виразніші, ніжні, ледь помітні й — широкі, на півнеба, на півсвіту...
Автор, сам зачарований, приголомшений красою світу, у захваті заплющує очі, й тиха радість починає обнімати його серце. Аж ось зустрічається йому валка возів: це правляться селяни з родинами, з усім збіжжям і начинням у далекий-далекий край — на Амур. Немає їм тут землі, немає радості серед цієї розкоші. І візник Яким питається, як записатися на Амур. Чого? Хіба є де кращий край на білому світі, ніж оцей, свій?
— Так воно-то так, добродію. Що й казати? Хороше в нас, красно, і всього вволю є... Тільки все то, добродію, чуже та не наше.
І тут, серед степів, серед цієї краси невимовної,, серед раювання природи, чути, як стугонить незлагоджене громадське життя, як тріщать опори, на яких воно тримається.
«Бо вже ж тая Кривда стала правдувати»,— співали тоді в пісні. Кривда й виганяла трудівників-хліборобів з рідного краю...
От Панас Мирний і написав «Казку про Правду та Кривду».
Розповідає її дітям стара-престара бабуся. Сили і явища природи наділені тут людськими пристр істями й поставлені в людські взаємини, між ними точиться безнастанна боротьба. Кривда й над людьми гору взяла: «устав рід на рід, коліно на коліно, розпочали січу душогубну...»
«— Бабусю, а настане коли такий час, що Правде одоліє Кривду й почне на землі панувати? — спитався бабусі білолиций Івась.
Усі діти уп’яли очі у бабине обличчя, дожидаючи, що та скаже. Бабуся нічого не одказала, тільки низько-низько склонила голову, і та стара голова її на тонких в’язах чогось дуже хиталася».
Нелегко з Кривдою боротися,— каже письменник.— І нехай кожен змалку знає це і готує себе до боротьби з нею, до боротьби за перемогу Правди і її панування.
Якою дорогою піти? Дорогою совісті й порядності чи, може, совість і честь заважатимуть? Може, вони тільки зайвим тягарем будуть? Ще змалку, ще в підлітка, душа пускає пагіння у той чи в інший бік, і вже видно, на яку стежку схильна стати ця маленька людина. Отак і в оповіданні «День на пастівнику» Ми бачимо ті різні схильності у трьох пастушків. Вони всі брати. Грицько й Івась — рідні, а Василь — двоюрідний. Вони по-дитячому сваряться, по-дитячому й міряться, а в тих сварках уже видно, що їхні незгоди мають якусь соціальну
підоснову, ще, може, незначну соціальну нерівність, але яка, безсумнівно, дедалі зростатиме. У Василя батько — полковий писар і якісь грошенята присилає додому. Василь учиться в школі, він хлопчик розумний, здібний, допитливий і вольовий. Але він уже знає, що йому в житті не по дорозі з Грицьком та Івасем. Грицько й Івась у Школі не вчаться, вони тільки глибоко зітхають, коли мова заходить про школу. Про занехаяне й покинуте князівське дворище Ратієвщину вони знають страшні й дивовижні перекази, в яких справжні факти перемішані з неймовірними вигадками. Для Грицька й Івася оте дворище тільки й цікаве своєю казковістю. А Василь — практичний. Він ладен чортам душу запродати, аби тільки доскочити отакого маєтку.
«Василь глухо зітхнув.
— Ох! Хіба уже не доживу до того...— промовив.
— До чого? — спитав Грицько.
— А Ратієвщина моя
