Морозенко - Панас Мирний
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п’ятака —
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге — та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду...
Тут якраз до речі буде сказати кілька слів про цього мандрівного українського філософа-письменника Григорія Сковороду. 1861 року історик М. Костомаров, друг Тараса Шевченка, писав у журналі «Основа»: «Мало можна вказати таких народних осіб, якою був Сковорода і яких би так пам'ятав і поважав народ. На всьому обширі від Острозька (Воронезької губ.) до Києва в багатьох будинках висять його портрети; всякий письменний малоросіянин знав про нього; ім’я його відоме дуже багатьом із неписьменного люду; його мандрівне життя є предметом оповідань і анекдотів; по деяких місцях нащадки від батьків і дідів знають про місця, які він одвідував, де любив перебувати, і вказують на них з пошаною; приязнь Сковороди до деяких з його сучасників становить родинну гордість онуків; мандрівні сліпці засвоїли його пісні; на храмовому святі, на торжищі нерідко можна зустріти натовп людей, які оточують групу цих рапсодів і з слізьми зворушення слухають: «Всякому городу нрав і права».
І якщо кріпацький хлопчик Тарас Шевченко дуже рано переписував собі на аркуш пісні Григорія Сковороди, то чи міг не познайомитися з ним дуже рано й Панас Рудченко на Лівобережній Україні — яку в свій час уздовж і впоперек обходив Григорій Сковорода і залишив по собі таку славу серед письменного й неписьменного люду? Мабуть, і портрет Сковороди висів у батьківській хаті. Бо то ж таки була сім’я службовця, і вчився ж Панас у міській повітовій школі, а не в глухому селі в дяка. Мабуть, малий Панас також в дитинстві чув пісні від кобзарів і лірників, не відаючи, що то «псальми» Сковороди, як вони тоді звалися. І ті мудрі пісні заронили йому в душу зерна великих дум про життя людське.
Звичайно ж, читав він «славетну перелицьовану «Енеїду» Котляревського», бо ім’я Котляревського було відоме на Полтавщині і вся Полтавщина пишалася своїм земляком та його творами.
Не міг Панас не перечитати ще в школі творів Миколи Гоголя — теж земляка, його «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», «Сорочинський ярмарок», бо це ж усе писано було про рідні місця Панаса Мирного. Молоду уяву також заполонили образи козаків-запорожців — Тараса Бульби, Остапа і всього товариства низового — безтямно хоробрих, сильних, гордих, вільних, цілком протилежних тому затурканому дрібному чиновництву, серед якого минало дитяче і юнацьке життя майбутнього письменника.
...Од людей щоденно чував Панас про сваволю панів і про ту кривду, яку вони чинили покріпаченому селянству, чув зойки й плачі поневолених, на ярмарку слухав думи, що їх співали кобзарі про минуле України, про козаччину. Слухав пісні й казки народні.
Враження від почутого та прочитаного лягало в його дитячу пам’ять, як зерно в грунт. Колись воно зійде, зазеленіє, заколоситься!
Панас мав старшого брата Івана, який дуже рано почав займатися літературною працею. 1860 року, тобто коли Іванові було 15 років, надрукував він у газеті «Полтавские губернские ведомости» перші свої зібрані фольклорні матеріали.
Наслідуючи брата, яким він цуже пишався, Панас почав і сам записувати народні пісні та приказки, в нього поглибилась увага до слова, до народної мови. 1862 року, йоли Іван був вільним слухачем Київського університету і було йому всього сімнадцять років, з'явилася його перша стаття в петербурзькому журналі «Основа», в якому друкувалися тоді поезії Тараса Шевченка та твори інших українських письменників. Тремтячими від хвилювання руками узяв Панас той номер журналу. Скільки було радості в обох юнаків!
Хтось скаже: «Та невже ж він у тринадцять років міг цікавитися такими речами?»
А чому — ні?