Остерігайтеся котів - Жиль Легардіньє
Я розчарована й до того ж почуваюся незручно. Якщо вийду, щоб допомогти мадам Рудан, їй буде неприємно, що хтось за нею спостерігає, і вона подумає, що я весь час шпигую за пересуваннями сусідів. А якщо не вийду — мене совість замучить, що я дозволила їй тягти такий вантаж. Мадам Рудан — мила жінка, завжди знайде добре слово. Я ніколи не чула, щоб вона про когось говорила щось погане. І ще я відчуваю ніжність до неї, тому що вона самотня, а самотні люди мене розчулюють. Коли мені насправді дуже сумно, то говорю собі, що через сорок років буду, як вона: їстиму, щоб жити, ні на кого не чекаючи. Незважаючи на моє поривання, я не певна, що вийти їй на допомогу буде правильно. І за той час, що я витратила на переконання самої себе, вона б уже десять разів дійшла до своєї квартири. Прикро.
Я знову занурилася в оголошення. Гнітючий настрій. Такий, що аж хочеться поїхати розводити кіз у Піренеї. Із молока робитиму сир, із вовни — пряжу, а з решти — ковбаски й паштет. Це не гірше, ніж пропонувати клієнтам споживчі кредити.
Я доїдала яблуко, коли почувся шум. Повертаюся до мого спостережного пункту. Цього разу кроки були жвавіші. Я не розуміла, хто ще це може бути, окрім молодої дівчини з п’ятого поверху, але мені здавалося, що вона поїхала на канікули. Дивно, але моє серце забилося частіше. З’явилася нова тінь, чоловіча рука. Досить високий силует. Він саме мав вийти з-за повороту, коли погасло світло. Усе потемнішало, і я не побачила, хто це був, але він добряче гримнувся. Пролунав такий шум, ніби з півдюжини поросят пробіглося сходами. Він вилаявся. Слів неможливо було розібрати, але голос звучав переконливо. Я не знала, що маю робити. Мені хотілося відчинити двері, увімкнути світло й зайти так швидко, щоб він мене не помітив, а потім продовжити спостерігати у вічко. Йому, мабуть, було дуже боляче. Він потер уражене місце. Не знаю, яке саме, бо було темно. Сказав іще два грубих слова, потім невпевнено звівся на ноги. Я виколола б очі тій жабі, яка виставила таймер на такий короткий період. Рікардо Пататра тут, відчуваю його присутність, чую його кроки відразу за моїми дверима. Він тисне на вмикач біля мого дзвінка. Знову засвітилося світло, але під цим кутом нічого не видно. Марно я витріщала очі й викручувалася в різні боки, нічого не вдієш. Риб'яче око теж має свої ліміти. Він продовжив своє сходження. Усе втрачено. Усередині велика порожнеча. Невдалий вечір. Зіпсуте життя. Настав кінець світу.
6
Хоч це не легко, але я обіцяла бути з вами чесною. Отже, починаючи з цього вечора, я перетворилася на тварину, яка з хворобливою одержимістю вистежує свою жертву. Ішла на роботу, як зомбі. Навіть не знала, з ким говорю. Відповідала «так» усім. Мої рахунки лишилися неоплаченими… Так тривало весь день.
Наступного вечора я вбігла в будинок і перевірила, чи досі листи в його скриньці. Я навіть удосконалила техніку. Трохи піднявши заслінку над вічком, посвітила всередині ліхтариком, щоб упевнитися, що це не ті самі листи, що й учора. Справжня дивачка! Якби Гічкок знав мене, то зняв би свій найвидатніший фільм. Я не їла, щоб не так часто ходити до туалету. Неймовірно, але навіть хотілося поставити нічний горщик біля дверей. Запевняю, що цього не зробила.
Я зайняла свою позицію о чверть по вісімнадцятій і не покидала її аж до пів на дванадцяту ночі. Життя прикордонника в Кореї. Я пережила муки очікування, радість від увімкнення світла, збудження від наближення кроків на сходах. Від найменшого шуму з’являлася надія, пітніли долоні, підвищувався рівень адреналіну, напружувалися очі. Кожна чиясь раптова поява викликала внутрішню істерію, подібну до тої, що я відчувала на моє шосте Різдво, коли розгортала пакунки, сподіваючись знайти ляльку, яка кричала б: «Юпі!»
Я бачила, як проходять люди. Мсьє Гофман, який постійно насвистує одну й ту саму мелодію; мадам Рудан — знову зі своїм візочком; учитель фізкультури з п’ятого поверху, який уважає себе живим богом, навіть коли йде сам сходами. Я більше не відходила від дверей, від яких у мене на щоці аж рубці відбилися. Я могла би скласти щохвилинний список усіх, хто входить до будинку й виходить із нього. Усе це навчило мене щонайменше одного: закон підлості все ж таки існує. Уявіть собі, що протягом цих довгих годин вичікування мсьє Пататра проходив безліч разів, але кожного разу мені щось перешкоджало його побачити.
Першого разу він пройшов, коли погасло світло. Цього вечора він піднімався з великою коробкою, яка його наполовину затуляла. Я бачила його ноги, черевики й чотири пальці руки. Коли він знову проходив, подзвонила моя мама. Наша розмова тривала шість секунд, але це мене відволікло, а він цим скористався. Справжнє прокляття.
Не буду вас мучити. Нарешті я його побачила, але самі лише думки про це завдають мені болю. Це сталося третього дня. Як і щоранку, я зайшла до пекарні, щоб узяти круасан, перш ніж піти на роботу.
— Добридень, Жулі. Ти сьогодні вже краще ходиш.
— Добридень, мадам Бержеро. Насправді краще.
Не знаю, як їй це вдається. Завжди сповнена енергії, усміхнена, уважна до людей. Це одна з небагатьох жінок, яка була закохана у свого чоловіка. Він випікав хліб, вона цей хліб продавала. Аж ось три роки тому він раптово помер. Інфаркт у п’ятдесят п’ять років. Це єдиний випадок, коли я бачила її в сльозах. Наступного після поховання дня вона відчинила пекарню. У неї не було чого продавати, але вона була на робочому місці. Так тривало цілий тиждень. Клієнти приходили. Вона стояла за прилавком, як зазвичай, але цілком розгублена. Кожен висловлював свої співчуття й не наважувався дивитися на порожню вітрину. Два тижні у кварталі ніхто не їв хліба. Це ще одне, за що я люблю це місце. Мохамед не скористався з нагоди, щоб збільшити свій асортимент. Просто наглядав за нею краєм ока, крізь вітрину. Саме він подав оголошення в газету, і вже за місяць вона найняла Жульєна, нового пекаря. Він молодий, і хліб у нього смачніший, але ніхто йому про це ніколи не скаже.
Цього ранку, як завжди, пахло теплою випічкою. Ванесса, продавчиня, викладала круасани на вітрині. Обожнюю цей
