Остерігайтеся котів - Жиль Легардіньє

Щоб потрапити в банк до відчинення, потрібно пройти через тамбур. Щоразу, як мене закривають у цій скляній коробці, я блідну від думки, що ця ідіотка Жеральдін помилиться кнопкою та замість того, щоб відчинити внутрішні двері, впустить дозу транквілізатора. Я уявляю себе рибою, що задихається в целофановому пакеті та щосили б’є хвостом. Якою була б моя остання думка? Хотілося б сподіватися, що це буде якась мудра та видатна фраза, але гадаю, що спроможуся на: «Яка ж довбеха ця Жеральдін!» Вона ніколи б не стала заступником, якби довжина її ніг не була обернено пропорційна до довжини її спідниць.

Цього разу я вижила в тамбурі й двері відчинилися.

— Добридень, Жулі. Та ти шкутильгаєш! Що з тобою сталося?

— Я посковзнулася в душі.

— Ти знову вдалася до акробатичних трюків!

Я не відповіла. Бідна Жеральдін. З її фізичними даними вона, мабуть, ніколи не приймає душ так, щоб не вигинатися всім тілом. Вона вихиляється навіть тоді, коли виносить сміття. Думаю, що десь глибоко в душі вона не зла; мабуть, вона мені навіть симпатична. Але коли бачиш, як молода чарівна жінка міняє кавалерів, як рукавички, і до того ж успішна в кар'єрі, то навіть приємно припустити, що вона дурненька.

Я вже зайняла була своє місце за віконечком, коли мсьє Мортань висунув голову з кабінету.

— Мадемуазель Турнель, будь ласка, зайдіть до мене.

Мортань — це директор відділення. Півень посеред курника. Кретин. Інколи в мене складається враження, що він насправді вірить рекламним буклетам, які ми даємо нашим клієнтам. Його костюм нагадує іграшковий набір. Мабуть, у нашому світі щось пішло не так, якщо такі типи можуть управляти іншими.

— Сідайте, Жулі.

Він приземляється у своє крісло, як аеробус із двома поламаними реактивними двигунами. Щулить очі, щоб роздивитися екран. Це ранок вівторка, перший робочий день тижня в банку, і він давитиме на мене нашими «цілями».

— Це ви обслуговуєте рахунок мадам Бензема?

«Звичайно, недоумку, це написано в її досьє».

— Саме так, мсьє.

— Минулого тижня вона була за два кроки від оформлення в нашому відділенні страхового поліса на автомобіль і житло. Вона хотіла також відкрити накопичувальний рахунок для своєї доньки. І раптом — нічого. Ви мали з нею зустріч, чи не так?

— Так мсьє, минулого четверга.

— То чому вона не підписала папери?

— Вона попросила моєї поради…

— Добре, це дуже добре. Ми тут для того, щоб радити.

— Вона була готова підписати необхідні документи, тому що взамін ви надали їй короткостроковий кредит.

— Так. Ми підписали з нею взаємовигідну угоду. Це також частина нашої роботи.

Ні, лишень подивіться на нього: з переможним виглядом, у маленькій краватці та з гелем на волоссі. Жалюгідний кретин. Ані етики, ані здорового глузду. Якби я була чоловіком, то із задоволенням помочилася б на його стіл — тільки для того, щоб у простий і примітивний спосіб показати йому своє зневажливе ставлення. Утім, я не впевнена, що в таких випадках жінки за своєю сутністю елегантніші за чоловіків. Проблема в тому, що вони більш обмежені в можливості випорожнитися будь-де.

— Ви мене почули, мадемуазель Турнель?

— Звичайно, мсьє.

— То поясніть мені.

— Я не хотіла тиснути на неї. Мені здавалося, що я зловживаю її довірою…

— Та де ви знаходитеся? Це не служба допомоги для літніх людей! У цьому світі існує лише одне правило: або ти, або тебе. Тож, коли йдеться про підписання з клієнтом вигідної угоди, якою ми йому допомагаємо, я не розумію, у чому тут зловживання! Ви мусите зрозуміти філософію цієї роботи, інакше — жодного кар’єрного зростання.

Він нагадував пітбуля з докторським ступенем злодія. Потім на його обличчі засяяла така посмішка, наче він сидів на електричному стільці. І пом'якшеним тоном він додав:

— Добре, я не серджуся. У вас і без того доволі жалюгідний вигляд із цією покаліченою ногою. Цього разу я не зверну уваги, але наступного буду змушений вжити заходів.

Я підвелася-й вийшла. Ніколи не забувайте прописної істини: найгірше в цьому світі не випробування, а несправедливість.

Незважаючи на досить неприємний початок дня, я не засмутилась ані на хвилину. У мене була одна думка: цього вечора я вистерігатиму мою жертву біля вічка дверей. І через кілька годин нарешті дізнаюся, що являє собою цей таємничий Рікардо Пататра.

5

Повертаючись додому, я забрала листи з поштової скриньки і, пересвідчившись, що ніхто не спускається сходами, стала навшпиньки, щоб подивитися, чи містила що-небудь скринька мсьє Пататри. Виднілися два чи три конверти, які він не забрав, і це дозволяло припустити, що його ще нема вдома. Отже, у мене були шанси подивитися на нього, коли він проходитиме повз мої двері. Якщо, звісно, він просто їх не забув — у такому разі я топтатимусь даремно.

Сповнена рішучості, я піднялася. Програма мого вечора була насиченою. Багато чого потрібно було зробити. Я взяла одну з цих безкоштовних газет із місцевими оголошеннями про пошук роботи. Після епізоду з Мортанем я замислилася, чи не настав час розвивати свою кар'єру деінде. Переодяглася в зручний домашній одяг і поставила чайник.

У мене був такий простий план, що здавався безпрограшним. Я влаштовуюся за столом, уперше без музики, переглядаю оголошення і, щойно чую кроки на сходах, кваплюся до дверей, перевіривши перед тим, чи нічого не завадить мені на шляху. Насправді я трішки перебільшую, тому що між моєю вітальнею і дверима лише приблизно два сімдесят…

Я саме перечитувала оголошення про продаж товарів на дому — гороскоп, мушу вам сказати, мав більш правдоподібний вигляд, — як раптом почувся шум. З острахом наближаюся до дверей і дивлюся у вічко. Спрацювало реле автоматичного вмикання світла. Я чітко бачу сходову кліть, усе викривлене, округле, як у риб'ячому оці. Чую наближення людини, яка несе щось важке. Ритмічний стук. Намагаюся роздивитися того, хто піднімається. Тільки б це виявився мсьє Пататра! Щось важке, точно пакунки від переїзду. Якщо він старий або симпатичний, то вийду й допоможу. Я мушу це зробити. Весь день він не виходить у мене з голови. Раптом на майданчику, що веде на другий поверх, я помічаю тінь. Неможливо розпізнати, хто це. Вловлюю стомлене зітхання. Бачу руку на потертих перилах, чую мірну ходу. Аж раптом обличчя: мадам Рудан, літня жінка з п’ятого поверху. Зазвичай я щаслива її бачити, але не цього разу. Вона тягне за собою вщент наповнений візок — дивно, як для жінки, що живе сама. Це не вперше я