Остерігайтеся котів - Жиль Легардіньє
Та я могла навести йому хоч п’ятдесят таких само безглуздих прикладів, але нічого не сказала. Його питання було для мене наче ляпас. Я не знаю, хто цей Кевін, гадаю, що ані слова йому не сказала, але в голові думка думку побивала. Який мій учинок був найбезглуздішим ужитті? Мені потрібно було добре подумати, тому що випадків було хоч греблю гати. Я могла скласти список в алфавітному чи хронологічному порядку — на вибір. Одна річ була певною: мені потрібно було відповісти. Цього не уникнути. Мозок не залишав мені жодного аварійного виходу. Це було наче сигнал, на який він чекав, щоб притиснути мене цим екзистенційним питанням, якого я уникала так довго…
Тож я сказала собі, що щиро відповім на запитання, по правді. Ось чому я зараз із вами. Я розповім вам про найбожевільніший мій учинок.
2
Просто неймовірно спостерігати за косаткою, яка пливе по воді. Захоплива велич тварини, легкість і точність, з якими вона розрізає хвилі, щоб дістатися до своєї жертви. Але через що нам доводиться пройти, коли нас нещодавно покинули?
Мене звати Жулі Турнель, мені двадцять вісім років, і я в депресії. І це не через косатку, яка пливе до нас, а тому що наразі життя не таке, як із письма. Не слід було погоджуватися їхати на південь. Я знову дозволила себе вмовити. Кароль сказала мені: «Приїжджай до нас, це піде тобі на користь. Ми вже давно не проводили вихідних разом. У нас буде час поговорити. І, крім того, ти зможеш побачити свою хрещеницю. Вона вже так підросла, має чудовий вигляд, їй буде приємно. Приїжджай!»
Справді, Сінді значно виросла, і, гадаю, це лише початок. Нічого дивного: їй тільки дев'ять. Не заперечую — вона мила, але оскільки я пообіцяла говорити вам тільки правду, то мушу визнати, що в перший же ранок ця приємність кудись поділася. Дивно чути таке від себе, тому що я просто обожнюю дітей. Тобто я вважаю, що буду обожнювати моїх, якщо вони колись у мене з’являться. Отже, погідної серпневої суботи ми опинилися в Антібі, в аквапарку, затиснутому між двома автошляхами, з кількома тисячами інших людей, щоб подивитися на запроторених у басейн великих риб, які полюють на маленьких сардин. Уже спекотно, асфальт липкий, а пляшка води коштує, як барель нафти. Піднімаюся на автостоянку, заповнену сімейними авто з дитячими сидіннями, і запитую себе, що я тут роблю. Відповідь знайшлася досить швидко, коли Сінді захотіла солодкої вати. У мене збереглися приємні спогади про солодку вату. Маленькою мені здавалося, що вона лише трішки прилипає до губів. Тату й мамо, я завинила у вас перепросити: солодка вата — це якийсь жах, лихо й паскудство. І не тому, що з'їсти її всю — це випробування для дитини, а тому, що її скрізь повно. Вона липне не лише до губ, але й до носа, одягу, волосся. Найгірше, коли в черзі здоровенний тип штовхнув мене на Сінді і її вата приклеїлася до мого світлого топа. Одна мила дама сказала мені, що це називається «прокляттям Людини-павука», проводячи паралель із клейкою павутиною. І це ми ще не зайшли до парку…
Перед основною виставою з дельфінами ми попрямували до маленьких пізнавальних павільйонів із тваринами й пояснювальними написами. «Тварини — наші друзі», «Ми несемо за них відповідальність», «Земля — в небезпеці». Це правда. Але в такий ось доволі похмурий для мене день, незважаючи на сонце, можу сказати, що я також у небезпеці, однак ніхто не сповістив про це табличкою.
— О, хрещена, подивися — черепаха, її звати Жулі! Як тебе!
— У неї твої очі,— додала весело Кароль. — Утім, здається, їй удалося зберегти свого кавалера, вона…
Не знаю, звідки береться сила, що дозволяє вам сміятися з таких жартів, коли у вас нестримне бажання плакати. Поза сумнівом, саме вона заважає вам дати ляпаса подружці за такий ущипливий жарт. Спекота, Сінді хоче пити, Сінді хоче м’яку іграшку, — а я хочу померти.
Решта вихідних — це довгий спуск до пекла. Вас запросили у справжню сім’ю, з будинком, обсадженим квітами, з припаркованою перед ним автівкою, іграшками, розкиданими по всій вітальні, світлинами на стінах, милими жартами, зрозумілими лише мешканцям цього будинку. І, незважаючи на всю їхню люб'язність, ви почуваєтеся чужою в цьому світі емоцій, звичних для тих, кому випало в ньому жити.
Сінді грає мені уривок якоїсь мелодії на флейті. Я його не впізнаю. Незграбне виконання «До чистого фонтану»? Викривлена й невміла «Ода до радості»? Ні. Мелодія до серіалу про каліфорнійського прищавого хлопчика, чиїми плакатами обклеєні шпалери в її кімнаті. Потім була дегустація підгорілого печива. Якщо одного дня я захворію на рак, то знатиму, звідки вітер віє. Далі ми почали грати в «Загримуй мене». Потрібно було нанести більше туші навколо її носа, тому що вона не пошкодувала помади й нафарбувала мені губи аж до вух.
Та це ще не найгірше. Кароль не збрехала: ми змогли поговорити.
— Це ж просто шанс, що Дідьє покинув тебе. Це не той чоловік, що тобі потрібен. Він завжди поводився б, наче десятирічний, а ти піклувалася би про нього все життя.
Зазначте, що, навіть замінивши «Дідьє» на «Донован» і додавши насамкінець «він хотів лише твоїх грошей», усе скидається на діалог з американського серіалу. Дякую, Кароль. Ти мені справді допомогла.
Я проплакала в поїзді всю дорогу назад. До чого тільки не вдавалася, щоб позбутися сумних думок. На вокзалі, піддавшись слабкості, я придбала журнал, у якому йшлося про засоби й методи лікування дезінтоксикації в зірок. Я ніколи не могла зрозуміти, як можна писати статтю про дітей, які вмирають із голоду, а на сусідній сторінці публікувати фото топ-моделей у розкішних автомобілях, нахвалюючи переваги їхніх «нікчемних ганчірок», які неможливо носити й на які цим нещасним дітям довелося б заробляти шість тисяч років, і це за умови, що вони дожили до часу виходу статті. І як нас після цього можна назвати? Я перегорнула сторінки аж до гороскопу. «Леви: умійте слухати вашого партнера, інакше можливий конфлікт». Якого партнера? Слухати — та я тільки це й робила, і який результат… «Здоров'я: не зловживайте шоколадом». «Робота: вам зроблять
