Остерігайтеся котів - Жиль Легардіньє
— Почекай, я піду з тобою. Мені треба сказати кілька слів Мохамеду — він знову захопив мій тротуар своїми овочами.
— Я можу йому сказати, якщо бажаєте.
— Ні, так я трішки розімнуся і, зрештою, постараюся йому пояснити, що негарно займати територію, яка йому не належить.
— Гадаю, він погодиться з вами, мадам Бержеро.
— То чого ж він розкладає свої овочі коло моєї реклами з морозивом?
Жінка пішла зі мною на вулицю, і я вже очікувала, що вона розпочне одну зі своїх економіко-політичних тирад, які вбиває в голову бідному Мохамеду. Наче дві багатонаціональні компанії сперечаються за ринок на багато мільярдів доларів.
Раптом, цілком змінюючи тему, вона кинула:
— Насправді, він милий, той новенький із твого будинку.
— Хто?
— Мсьє… Патая.
Я думала, що задихнуся.
«Будьте точнішою. Його звати Пататра. Опишіть його детальніше, негайно. Чи нема у вас фото? Ніхто так не чекав на цього чоловіка, як я. Щовечора виглядаю його вдома. Чому я єдина, хто його не бачив? Чорт забирай, невже я остання побачу його обличчя, тоді як достоту перша посміялася над його прізвищем».
Я стрималася:
— Невже? Він гарний?
— Я вважаю, що він наділений шармом. Він виходить після тебе зранку, але ти точно скоро з ним зустрінешся.
Ця фраза мене розізлила. Хіба я така, що задовольнюся цим «скоро»? Я собі поставила ультиматум: цього вечора, неважливо у який спосіб, я його побачу. Якщо буде потрібно, то прикинуся мертвою на сходах і лежатиму доти, поки він повернеться і знайде мене. Я розіб’ю табір на його сходовому майданчику, удаючи сліпу з амнезією, або краще піду подзвоню в його двері, щоб продати календарі за півроку наперед, вигадаю нашвидкуруч історію з пожежними і сміттярами. Не важливо як, але я урочисто заприсяглася, що більше жодного вечора не проведу приклеєною до дверей.
Я навіть не чула, як сперечаються Мохамед і мадам Бержеро. Пішла на роботу, як на поле бою. Цього дня всім казала «ні». Точно за розкладом я впорядкувала свій робочий стіл і повернулася додому зі швидкістю світла. З моїм приходом сталася трагедія.
7
Спочатку огляд поштової скриньки. Я стала навшпиньки. Освітила її нутрощі й побачила три конверти. Він отримує багато листів як на людину, що переїхала кілька днів тому. Помічаю офіційний лист, можливо, з префектури чи міністерства. Що ж це таке? Якщо мені вдасться дізнатися, то це буде моєю помстою. Оскільки всі, окрім мене, його бачили, я перша дізнаюся про його діяльність. Потім, у свою чергу, зможу заявити з невинним виглядом: «Та ну? Хіба ви не знали?»
Намагаюся роздивитися детальніше, але конверт зверху заважає. За допомогою ліхтаря, саме такого завменшки, щоб пролізти в щілину, хочу посунути лист. Проникаю якнайдалі. Лишається ще кілька сантиметрів. Я вже тримаю його кінчиками пальців, роблю ще одне зусилля. Я майже досягла мети — і тут: бада-бум у скриньці Пататра! Знову прокляття на мою голову. Увімкнений ліхтарик упав на його листи. Раптом поштова скринька перетворилася на маленький освітлений іграшковий будиночок. Там ми розмістимо вітальню, тут кухню, а лялька «Юпі» зайде, коли матиме ключ. Мене це вибило з рівноваги! Я знову утнула дурницю. Потрібно забрати цей ліхтарик. Просовую пальці: він не так уже й далеко. Має все вийти: у мене тоненькі пальчики. Я докладаю зусиль. Клята лялька «Юпі» могла б мені допомогти. Почуваюся бідолашною маленькою мавпочкою, яка потрапила в пастку браконьєрів і не хоче випускати з лапок арахіс, схований в кокосовому горісі. Я торкаюся ліхтаря пучкою середнього пальця. Той висковзує. Притримай його, лялько «Юпі», а то я відірву тобі голову! У мене немає вибору, просовую руку далі. Долоня майже вся пролізла, але ліхтарик усе ще недосяжний. Другого шансу не буде, тож я не здамся, навіть якщо мені сильно болітиме. Так і є — я поранила руку, але долоня всередині. Тепер болить зап’ястя, металічний обвідок щілини роздер на ньому шкіру. Раптом: кошмар, жахіття. Я чую потріскування з боку вхідних дверей. Хтось набрав код і готується ввійти. Мене спіймають на гарячому, саме тоді, коли я застрягла в поштовій скриньці сусіда. Тепер я знаю, що відчуває кролик у світлі фар вантажівки, яка наближається. Боже, благаю, нехай це буде один із тих літніх пожильців, що погано бачать! Або зроби мене невидимою! Я так панікувала, що, думаю, сказала це вголос. Ви можете уявити, які безглузді прохання вислуховує Господь? Добре було б, якби його не існувало, — було б на одного свідка менше. Двері відчиняються. Світло засліплює очі, рука в поштовій скриньці — за таких обставин важко роздивитися, хто саме зайшов.
— Що з вами?
Чоловічий голос. Це він, я впізнаю його чотири пальці й черевики. Зараз я знепритомнію та повисну на поштовій скриньці. Мене лихоманить, в очах темніє.
— Та ви в пастці! Чекайте, я вам допоможу.
Боже, зроби так, щоб стався вибух! Щоб хтось гепнувся зі сходів із газовим балоном і відвернув увагу! Тільки не мадам Рудан, вона мила жіночка, хай би то був придуркуватий учитель фізкультури. Доля знову відвертається від мене. Нічого не вибухає. Де янгол-охоронець людей, які застрягли де-небудь? Чого він не втрутиться?
Чоловік наближається, доволі високий на зріст. Бере мене за зап'ясток. У нього тепла й ніжна рука. Друга теж. Він біля мене. І вигукує:
— Та це ж моя скринька!
Чи існує щось середнє між втратою свідомості та смертю? Це те, що зі мною зараз станеться. Вибухне не тільки мій мозок, а все моє тіло. Перша зустріч із цим хлопцем із таким смішним ім’ям — і я схожа на мишу, що знаходиться в пастці. Тепер я розумію королів, лицарів і святих, які в подібних випадках обіцяли побудувати храм, якщо вдасться врятуватися. Проблема в тому, що з моїми заощадженнями я зможу побудувати хіба що собачу будку або вирити велику нору. Але обіцяю, я зроблю це. Зараз мені не вдасться поворухнути рукою, щоб заприсягтися, але прагну цього всією душею. До того ж, відколи він почав операцію звільнення, я нестерпно страждаю. Я за два кроки від зарахування мене до лику блаженних. Свята Жулі, Діва поштової скриньки. Слід визнати: я не
