Оповідь Артура Гордона Піма (збірник) - Едгар Аллан По

сигналом можна вважати оманливість, яка буквально просякає твір на всіх його рівнях – і формальних, про що вже почасти йшлося, і змістових: у людському світі вона реалізується в мотивах зради й обману, в оприявленні розбіжності між видимим і справжнім (наприклад, в епізоді сп’яніння Огастеса), у рольовій поведінці героїв, театральності (як у виставі з нібито ожившим покійником) тощо; у світі природи її виявляють фізичні об’єкти й закони світу (камінь, який не служить опорою, вода, яка не є прозорою й перетворюється на попіл, аномальна поведінка магнітного поля і т. д.), і, врешті, на вищому, узагальнюючому рівні отримує «філософське» вираження в іронії долі, з якою постійно стикаються герої твору.

Оманливість реалізується й через «сонамбулічний» дискурс роману, в якому практично все, врешті-решт, сходить до нав’язливого кошмару, що наприкінці кожного епізоду досягає кульмінації й завершується вивільненням з нього лише задля того, щоб занурити героя й читача в новий. Кінцевий епізод може сприйматися як момент пробудження, виходу зі сну, але ще не остаточний, ще в його межах. «Психологія сну» відчутна й у трансформаціях, які відбуваються у свідомості, коли, скажімо, важкість у грудях приймає вигляд собаки, з якою відбуваються дивні зміни, постфактум вони отримують «логічну» вмотивованість. По часто закидають недбалість у деталях, та якщо припустити, що ми перебуваємо у чийомусь сні, вона виглядає цілком органічною. У сонамбулічний дискурс вписуються і своєрідні «зависання» й «загрузання» оповіді, спродуковані її надмірною деталізованістю, і змінена консистенція звичних речей, і сірувата приглушеність кольорової гами основної частини роману, і загальна сюрреалістична атмосфера в творі.

Є й інша причина недовіри до Артура Гордона Піма як оповідача. Подібно тисячам юних героїв морських подорожей, він мріє про море. Та звернімо увагу, що саме збуджує його мрії: «випадки найжахливіших страждань і розпачу» в розповідях його друга Огастеса. «Мені ввижалися корабельні аварії і голод; смерть або животіння в полоні у кровожерливих дикунів; життя в журбі та в сльозах на якій-небудь похмурій та голій скелі посеред неозорого і незбагненного океану…» – визнається він. Така хвороблива витонченість психіки наближає Піма до героїв «психологічних» новел По (у тому числі й «Серце виказало»). Згадані видіння Піма розгорнуті у сюжеті твору, причому практично в тому самому порядку, що й про них сказано. Тож чи не є оповідь Піма лише уявною реалізацією палких жадань, інстинктивних прагнень, властивих людям певного психічного (чи психопатичного) складу – з «екзальтованою вдачею», палкою, але «дещо трагічною» уявою і схильністю до меланхолії, як він пише про себе сам? Кожен з епізодів моделює ситуацію, в якій герой стикається з невідворотньою смертю, але якимось дивом її уникає (останній епізод розглянемо окремо). Уникає, але проходить через усі передсмертні муки – як фізичні, так і породжені усвідомленням неминучості смерті, і саме вони становлять значною мірою зміст твору.

«Оповідь…» можна сприймати і як умоглядний експеримент, при якому По моделює ситуації, що надають можливість вивчати людину у стані наближення смерті й вмирання в усьому спектрі її фізичних, психологічних і ментальних реакцій, спостерігати за згасанням її свідомості тощо. Одним із таких «перехідних» станів є стан «похованого заживо», якому По приділяв багато уваги і в новелістиці, варто лише згадати оповідання «Передчасне поховання», ситуація «похованого заживо» присутня і в «Барильці амонтильядо», про яке йтиметься згодом; вважається, вона відбила власну фобію письменника. У «Гордоні Пімі» вона обігрується двічі: похованим заживо можна вважати героя не лише у трюмі корабля, але й у печері без виходу на острові Тсалал. Нагромадження жахів, гіперболізація страждань, моделювання ситуацій, які межують з гротеском, – усе це викликає підозру в тому, що автор влаштовує щось на кшталт випробування не лише для свого мазохічно налаштованого персонажа, але й читача. Це витворює іронічну двозначність, без якої, загалом, творчу манеру По важко уявити.

«Оповідь Артура Гордона Піма» вважається одним із тих творів По, які найважче піддаються інтерпретації. Наразі сформувалося багато підходів до нього, звісно, жоден з них не може претендувати на вичерпність. Поширеними є спроби накладання на твір міфологічної матриці, при цьому історія Артура Гордона Піма сприймається як відродження архетипу релігійної міфології – сходження до пекла, а морська подорож – пост-юнгіанський образ колективного несвідомого – як подорож до таємних глибин людської психіки і повернення до першоджерел усього існуючого. Та треба враховувати, що міфологізація подорожі Піма зовсім не обов’язково є результатом свідомих зусиль По, що загалом відповідає засадничим позиціям архетипної критики. Зважаючи на домінування водної стихії у романі, цілком природним є звернення до вчення Гастона Башляра, згідно з яким у підсвідомій образній системі автора превалює одна зі стихій (вогонь, земля, повітря чи вода), що визначає тип властивої йому уяви, яка втілюється в образній системі. Стихія води, за Башляром, поєднує життя зі смертю і виступає своєрідним посередником між ними. Є намагання читати «Оповідь» і як алегорію, передачу досвіду душі Піма, нерідко крізь призму «Божественної комедії» Данте й духовної християнської літератури. Проте фінал навряд чи свідчить про спасіння душі Піма, адже передумов для сприйняття загадкової постаті наприкінці роману як Ісуса, що зрідка робиться, немає.

На окрему увагу заслуговує семантика кольорів в «Оповіді Артура Гордона Піма». Тут відсутнє буяння фарб, як, скажімо, в «Тиші», основу її палітри складають чорний і білий. Зазвичай ці кольори асоціюються з протилежними первнями буття – світлим і темним; вираженням такого спрощеного підходу є спроба інтерпретувати домінування чорного на острові Тсалал як натяк на злі душі темношкірих (і не лише жителів острову), символічне вираження їхніх злих помислів і дій; на підставі цього навіть виникли у ХХ ст. звинувачення По у расизмі. Едгар По виріс на рабовласницькому Півдні, проте особливого інтересу до расової проблеми, як і проблеми рабства, не засвідчував, скоріше тут відбилося традиційне для «білої» Америки позаминулого століття, тим паче її рабовласницького Півдня, ставлення до африканців, до речі, як і до індіанців.

На противагу викладеній, наведемо іншу версію: місцеві жителі нібито знають про існування білошкірих людей і їхній звичай руйнувати культуру народів, землі яких вони відкривають, і саме цим викликаний їхній страх перед усім білим, який межує з ненавистю. При такому прочитанні тубільці не є однозначно злими, їхні дії викликані необхідністю чинити опір цивілізації європейців, руйнівній для корінних народів південних морів. Базована на запереченні права білої раси на поглинання інших культур, ця інтерпретація виглядає дотепною і сучасною, проте вказівки По на ницість жителів Тсалала у тексті роману суттєво її послаблюють і роблять не переконливішою за попередню. Наводимо ми її, щоб продемонструвати, наскільки