Оповідь Артура Гордона Піма (збірник) - Едгар Аллан По

чи Альфред де Мюссе був одним з тих романтиків, чий талант однаково проявився і в прозі, і в поезії. Між поезією та прозою По багато спільного, та лише до певної міри. Так, «науковість» притаманна прозі По, а почуття кохання знаходить вираження в його поезії, й саме там існує сповнений життєвої сили образ жінки. «В оповіданнях По ніколи не ідеться про кохання», – слушно зазначав Бодлер. – «Елеонора» і «Лігейя», власне кажучи, аж ніяк не любовні історії; головна ідея, яка пронизує обидва твори, зовсім інша».

Творчий спадок Едгара По невеликий за обсягом: його основу складають великий том оповідань, коротенький роман і маленька книжечка віршів; існує ще два менш відомі твори: драматична поема «Поліціан» (1835) і «Еврика. Поема в прозі» (1848), у якій ідеться про фізико-космологічну теорію Великого вибуху. Вагому його частину становлять літературно-критичні праці, які часом дозволяють зазирнути до власної творчої лабораторії письменника.

Одна з них – рецензія на новелістику Натаніеля Готорна, з якої, зокрема, стає зрозумілим принцип добору жанрів у власній творчості По, як і деякі з першочергових вимог до неї. Ідеальним художнім твором він вважав той, який можна прочитати за годину, адже довше письменникові важко утримувати увагу читача. Тому з прозових жанрів найліпшим він вважав оповідання, з поетичних – середнього розміру вірш, бо «занадто короткий… може справляти враження живе й сильне, але не глибоке й не довготривале». Роман, на його думку, «позбавлений величезної переваги цілісності», бо «достатньо звичайної перерви у читанні, щоб порушити справжню єдність». Тож головними для нього є «єдність враження», досягненню якої мають сприяти усі елементи твору. Інша важлива теза цієї статті – відмова у цінності прямій, одноплановій алегорії (подібній до «Шляху пілігріма» Беньяна), бо вона шкодить не лише єдності враження, але й ефекту правдоподібності, для По надзвичайно важливому. Лише коли «прихований зміст проходить під явним десь дуже глибоко, так, щоб не змішуватися з ним, якщо ми того не бажаємо, не виходити на поверхню, допоки його не викличуть, лише тоді він доречний у художній вигадці», – пише він, і цю настанову треба враховувати при сприйнятті його власних творів. Навіть з цих уривків видно, що творчий процес письменника раціонально осмислений, а не «стихійний», «інтуїтивний», як його розуміли у своїй більшості романтики. У знаменитому есеї «Філософія творчості» (1846) По, сказати б, з провокативною наочністю демонструє процес праці над «Вороном», особливо наголошуючи, що «жоден момент творчості не був випадковістю чи інтуїцією – робота крок за кроком просувалася до завершення з точністю і жорсткою логікою математичної задачі». Утім деякі критики сумніваються, чи не містифікує нас По?

Треба сказати, що сучасники По-критика поціновували навіть вище, ніж По-митця. Так, знаменитий поет і літературний діяч Д. Р. Лувелл (Лоуелл), з одного боку, називав його «найбільш специфічним, філософським та безстрашним американським критиком», а з іншого писав: «Приходить По із «Вороном» – побійтеся примар. / Він геній на три п’ятих, ну а на дві – штукар». Захоплене визнання прийшло до нього лише після смерті, і не на батьківщині, а в Європі. Величезний внесок у це зробив Шарль Бодлер, який переклав французькою майже всі твори По, йому ж американський письменник завдячує прекрасною статтею (1856), яка може сприйматися як пам’ятник нещодавно померлому поету, настільки, сказати б, пластично був зліплений його образ: від зовнішності, манери поведінки й мовлення, до внутрішнього світу, переломленого в творчості. «Ніхто інший… – зокрема йдеться в ній, – не зображав захопливі винятки з людського життя і природи… Ніхто не описував краще галюцинацій, які викликають спершу сумніви, а слідом за ними упевненість і розсудливість; абсурд, який захопив розум і керує ним з жахливою логікою; істерію, яка змітає волю; суперечність між нервами та розумом і людину, яка дійшла до того, що біль виражає реготом. По аналізує все швидкоплинне, зважує невагоме, описує до дрібниць докладним, науковим, жахливим способом усе уявне, що кружляє довкола нервової людини й призводить її до загибелі».

Близьким По виявився й Стефанові Малларме, Артюру Рембо, Полю Валері, іншим французьким символістам. А також багатьом представникам декадансу, серед яких були такі його корифеї, як Гюїсманс (автор знаменитого роману «Навпаки») у Франції й д’Анунціо в Італії, які поділяли з ним інтерес до присмеркових станів душі й смерті. З іншого боку, англійські неоромантики, зокрема Конан Дойль і Честертон, розвинули чотири його «логічні» новели у велику кількість творів, заклавши основу англійському детективові. Виявили до нього інтерес і найвидатніші фантасти кінця ХІХ ст. – Жуль Верн і Герберт Веллс, а сам він заслужив почесне право вважатися прокладачем шляхів для наукової фантастики ХХ ст.

Усе це навіть породило міф про «чужерідність» По Америці. У притаманній йому парадоксальній формі цей міф озвучив Бернард Шоу: По в Америці нібито й не жив: «він там помер». Не одне покоління знавців творчості письменника наполягало на тому, що він тонко відчував і глибоко осмислював те, що відбувалося у різних сферах американського життя – соціальному, культурному, духовно-ментальному тощо, але відбивав незвичним для тогочасної американської літератури способом. Так, Т. С. Еліот писав: «…за фантазіями По постає реальний світ добре йому знайомих Балтимора, Ричмонда, Філадельфії».

Серед романтиків навряд ще хтось, як По, переймався наукою й здатностями людського інтелекту. Він постійно тримав на оці нові відкриття, теорії, гіпотези, проекти, експедиції тощо. Найулюбленішою дисципліною По була математика (як у Стендаля), а за часів навчання у Вест-Пойнті і служби в армії він захопився природничими науками і навіть досяг у них певних дослідницьких результатів. «У ньому уживалися митець і допитливий дослідник, поет і математик», – писав А. Ніколюкін, відомий американіст радянських часів. Цікавила По й криптографія, якій він присвятив розвідку, кохіологія (наука про раковини молюсків), з якої він видав посібник, а також фізіогномістика, френологія (наука про зв’язок психіки людини і будови її черепа), месмеризм та деякі інші з предметів, що підпадають під визначення «псевдонаукових». З одного боку, це відповідало ментальному складові письменника, з іншого – «моді» епохи на наукові й квазінаукові сенсації, яку він експлуатував.

По цікавив людський інтелект не сам по собі, основний його інтерес був спрямований на поєднання розуму з емоціями, на сферу перебігу психічних процесів. При її дослідженні По звертається до наукових розробок, а при відтворенні – нерідко до художніх знахідок «готичної» літератури («літератури жахів»). Це надає творам По містичний (чи квазімістичний) колорит, та навряд чи його можна вважати представником цього типу літератури, як це часом робиться. Скоріше мова має йти про використання ним її здобутків задля реалізації