Оповідь Артура Гордона Піма (збірник) - Едгар Аллан По

Першим великим, проте нереалізованим проектом По була збірка «Фоліо-клуб», куди мали ввійти 11 новел – відповідно до кількості членів клубу (серед яких був і «маленький чоловічок у чорному сюртуці, з чорними очима» – схоже, сам По). В одному з листів 1833 р. він так описує задум збірки: «Передбачається, що вони (оповідання. – Н. Б.) будуть зачитані за столом одинадцятьма членами клубу і кожне з них супроводжуватиметься зауваженнями товариства. Ці зауваження мають стати пародією на критику». Оповідання, призначені для «Фоліо-клубу», По писав протягом 1832–1836 рр. і друкував у періодиці, згодом більшість із них увійшла до збірки «Гротески й арабески» («Метценгерштейн», «Тиша», «Тінь», «Герцог Д’Омлет» та інші). Таким чином, збірка мала стати витонченою пародією на тогочасну літературну моду і літературну критику, – на думку видавців, занадто витонченою, щоб пересічний читач міг її зрозуміти й отримати від неї задоволення; мабуть, це й стало на заваді її публікації. Едгарові По запропонували «понизити планку» й натомість написати серію оповідань або один великий твір, які б мали успіх у менш вибагливого читача. Зважаючи на затяту війну, що По вів з літературними смаками американців, подібна пропозиція навряд чи його привабила, але матеріальна скрута змусила її прийняти. Так По вирішив написати роман – перший і останній у своєму житті, яким і стала «Оповідь Артура Гордона Піма». Та наскільки цей твір задовольняв вимоги видавців «понизити планку» – судити читачам.

За написання роману По береться вже в Ричмонді, куди переїжджає 1835 р., уперше отримавши посаду редактора в одному з місцевих журналів. Саме там він друкує двома випусками третій й частково четвертий розділи «Оповіді…», а також декілька оповідань, серед них і широко відому «Лігейю». Звільнившись з журналу, він полишив роботу і над романом, проте безгрошів’я стимулювало його до її продовження, й 1838 р. «Оповідь Артура Гордона Піма» була видана окремою книжкою, а через кілька місяців вона з’явилася й в Англії, щоправда, без дозволу автора на публікацію. Американці зустріли роман стримано, англійці – краще, проте фінансові справи письменника він не поліпшив, тож По вирішує повернутися до короткої прози. Довгий час в Америці роман вважався «провальним», та згодом, спершу в Європі, а потім і на батьківщині, він став називатися одним з найскладніших і найбільш новаторських творів По. У Ричмонді ж По бере шлюб зі своєю кузиною Вірджинією. Цей шлюб завжди викликав підвищений інтерес, адже По на момент одруження було двадцять шість років, Вірджинії – лише тринадцять, проте він виявився щасливим. За словами Брюсова, По «ідолопоклонницьки» кохав свою жінку-дівчинку, яку всі згадують люблячою, жвавою і надзвичайно красивою. На жаль, її єдиний портрет був зроблений після смерті, але ж наскільки корелює з творчістю По те, що він був саме посмертний. Вірджинія померла від сухот 1847-го, коли їй було лише двадцять п’ять років.

Пік творчості По припадає на час, проведений у Філадельфії (1839–1843), тогочасній літературній столиці Америки. Там він видав близько тридцяти оповідань, серед них і знамениті детективні (за його визначенням «логічні»): «Убивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Роже», «Викрадений лист». А в грудні 1839-го (на титулі значився 1840-й) з’явилася перша новелістична збірка «Гротески й арабески». Вона вийшла у двох томах й містила двадцять п’ять оповідань, – у більшості написаних ним раніше, в тому числі такі відомі, як «Падіння дому Ашерів», «Рукопис, знайдений у пляшці», «Король Чума», «Незвичайна пригода Ганса Пфааля», «Морелла» та інші.

З 1844 р. Едгар По живе у Нью-Йорку, згодом, через хворобу дружини, на фермі в його передмісті. Після оприлюднення знаменитого вірша «Крук» (у січні) й появи збірки «Крук та інші поезії» (у листопаді) 1845 р. приходить довгоочікуване визнання поезії По. Це мало для нього неабияке значення, адже талант новеліста він не ставив вище за хист до критики, натомість справжнім своїм покликанням вважав поезію. У червні того самого року виходить друга велика збірка оповідань По з 12-ти новел: усі чотири «логічні» (включно «Золотий жук»), а також «Чорний кіт», «Падіння до Мальстриму», «Людина натовпу» й кілька творів зі збірки «Гротески й арабески», серед них «Падіння дому Ашерів». Тріумфи 1845 р. продовжила публікація «Золотого жука» у Франції, з якого почалося визнання письменника в Європі. Тож 1845-й можна було б вважати «зоряним часом» По, якби не хвороба Вірджинії, яка доводила його до нестями, призводила до зловживання алкоголем і накладала специфічний відбиток на твори цього періоду, особливо позначившись на похмурому колориті поезій, у яких мотив кохання переплітався з мотивом смерті, як в «Улялюм» чи «Аннабель Лі».

Після смерті Вірджинії Едгар По надовго не затримується в жодному місці, рухаючись по колу Нью-Йорк, Філадельфія, Ричмонд, відвідує й інші міста, часом виступає з лекцією «Літератори Нью-Йорка» (опублікована посмертно 1850 р.) й читає останні свої вірші. Пише він у цей час небагато. Смерть спіткала Едгара По за обставин, досі нез’ясованих. 3 жовтня 1849 р. його знайшли в Балтиморі, майже непритомним, брудним і неохайно вдягненим (це було дивним) й відвезли до лікарні Вашингтонського медичного коледжу, де 7 жовтня 1849 р. Едгар По помер, так повністю і не прийшовши до тями. Документи, з яких можна було б з’ясувати діагноз, втрачені, тому й досі висловлюються найрізноманітніші припущення щодо безпосередньої причини смерті.

Першим біографом По, його колегою Гризвольдом, був створений «демонічний» портрет «несамовитого Едгара», який надовго вкорінився у суспільній свідомості. Спогади письменниці Френсіс Осгуд заклали основу для протилежної, так би мовити, «апологетичної» тенденції його зображення, вони значною мірою були викликані бажанням захистити пам’ять свого друга. Особливо відомою стала її портретна замальовка По: «Я завжди вважала його взірцем витонченості, шляхетності й великодушності… – згадує вона. – Його гарна гордовита голова, темні очі, які блищали сяєвом обраності, сяєвом почуття і думки, його манери – все це було поєднанням невимовної величі й ніжності. Він був веселий, щирий, дотепний, то стриманий, то вередливий, як розбещена дитина. […] Нескінченні години проводив він за столом… завжди старанний, терплячий, записуючи своїм прегарним почерком чудові фантазії, котрі безперервно породжував його блискучий і гострий розум». Інтерес до особистості Едгара По не втрачений і досі; тож природно, що дослідників цікавлять причини такої стабільності, як і «невловимості» образу «справжнього» По, а останнім часом – і сам процес творення образу письменника.

Ким насамперед був Едгар По – поетом чи прозаїком, сказати важко, точніше, неможливо. Він, як Новаліс чи Нерваль, Альфред де Віньї