Оповідь Артура Гордона Піма (збірник) - Едгар Аллан По

З моменту появи «Тиша» бентежила своєю неоднозначністю. Дійство у ній відбувається в позаісторичному й позагеографічному просторі, хоча певні топоніми й реалії у найзагальніших рисах вказують на час і місце дуже від нас віддалені, в яких «історичний» вимір переходить у міфологічний, біблійний; цьому сприяє і загальний тон оповіді в основній частині, й алюзії до «Старого Завіту». Демон суміщає в собі риси Диявола, який спокушає людину, східного демона, схильного до витівок, навряд чи приємних людині, і навіть християнського Бога, який милується щойно створеним ним світом. Оповідь Демона складається з двох планів: візуально й акустично відтвореного мінливого світу природи і людини, застиглої у позі відчаю, ніби зрощеної зі скелею – єдиним непорушним предметом пейзажу. Природа не є лише тлом: і води Заїри, і лілеї, «горді, навіть у розпачі», і дерева, і навіть краплі дощу – істоти зі своєю пластикою і характером, мінливі у своїх перетвореннях – переходах кольору, розміщенні в просторі, звуку. Пейзаж прекрасний, та водночас він викликає відчуття, некомфортні для людини, й тим самим засвідчує, що їй чужий (та навряд чи ворожий). Із написів на камені й постійно повторюваного слова «самотність» в оповіданні вибудовуються дві смислові пари: «самотність – розпач» і «самотність – тиша». Їх складові не протистоять одна одній, як і вони самі, скоріше можна говорити про уточнення й розвиток загального для них значення, негативного для людини. Це стосується не лише фізичного виміру її існування, але й духовного: якими б важкими не були роздуми й емоції, ліпше вони, ніж порожнеча. Й те саме можна сказати про творчий дух митця, приреченого на страждання від нерозуміння, – згадаймо, саме в цьому вбачали трагедію творчої особистості романтики.

У сюжетній рамці наприкінці твору По виводить нас з-під влади Демонових чар, змінивши як тон оповіді, в якій з’являються відверто іронічні нотки, так і ракурс зображення, змушуючи нас згадати, що відтворив цю красиву фантазію для нас не Демон, а той, хто сидів у затінку надгробного каменя поруч з ним. Виникають нові літературні алюзії, і не стільки на готичну прозу з її розкритими могилами, скільки на так звану поезію «ночей і гробниць», відому також під назвою «цвинтарної»; у ній ідеться про швидкоплинність життя, марність сподівань й інші філософські речі, навіяні спогляданням «решток колишньої величі». Тож чи не є Демон породженням уяви оповідача (чи його поетичною вигадкою), а все нам викладене – роздумами на кладовищі? Утім, від подібної поезії, зазвичай елегійної і медитативної, основну частину «Тиші» відрізняє підвищена емоційність і драматизм, чим вона скоріше нагадує Байронову. Власне, задум твору часом і пов’язують саме з Байроном, в одному з листів якого йдеться про «демона тиші» неподалік від згадки про «поетичну самотність» (його По добре знав і любив), що, зрештою, підтверджує правильність висновків щодо «Тиші» як драми людської душі. На байронічні алюзії вказує й тип героя – загадкового, самотнього й гордого (як у «Східних поемах»), а його розпач не може не навести на згадку про «світову скорботу», важливу складову байронізму.

В останніх рядках твору По вводить образ, який, безперечно, має символічний зміст, але прояснити його важко (те саме ми мали й у «Гордоні Пімі», опублікованому майже водночас із «Тишею»). Йдеться про рись, яка втупилася в обличчя Демонові. Ця тварина часто алегоризує підступність й таким чином може сприйматися як віддзеркалення підступності Демона. А може, мають рацію ті, хто вбачає в її погляді всеперемагаючу силу іронії – у тому числі й стосовно до Демона? Тоді справді цей «філософський» погляд рисі опосередковано стає на захист гідності людини, яку мучить Демон, точніше – демони, про яких ідеться у багатьох творах По, хоча там вони зазвичай не персоніфікуються.

Новели «Серце виказало» й «Барильце амонтильядо» побачили світ у періодиці відповідно 1843 і 1846 рр. і належать до кращих й найвідоміших психологічних новел письменника, які він писав протягом 1840-х рр. (схожого типу новели «Бісеня суперечності» й «Чорний кіт»). У цих новелах максимально повно отримав художній вираз інтерес письменника до аномальних психічних станів, спричинених хворобою, сп’янінням, маніакальною зосередженістю на якійсь думці, крайнім емоційним напруженням і т. ін. По вивчав прояви божевілля, тож знав, як виявляє себе шизофренія в її початковому стані, параноя, роздвоєння особистості, інші аномальні психічні стани і виробив систему художніх засобів для їхньої передачі. На особливу увагу серед них заслуговує манера оповіді. Раніше окрім героя з певними психічними аномаліями По зазвичай уводив оповідача, що втілював психічну норму (як у «Падінні дому Ашерів»). Згадані новели 1840-х рр. побудовані у вигляді монологу, адресат якого невідомий. На ознаки нервових чи психічних розладів у нього вказують не лише (а часом і не стільки) його дії, несумісні зі здоровим глуздом, а й стиль оповіді з характерними нервовими інтонаціями, хизуванням, наполегливим запевненням у власній психічній спроможності тощо. З особливою повнотою усе це виявляє новела «Серце виказало».

По вправно використовує потенціал, закладений в оповіді від першої особи, яка уможливлює не лише щирість (свідому чи мимовільну), але й гру у відвертість, замовчування, приховування і загалом маніпулювання свідомістю слухачів – у даному випадку нас, читачів. При цьому він враховує, що ці інтенції можуть реалізовуватися героєм-оповідачем як осмислено (скажімо, щоб виправдати себе), так і несвідомо (приміром, щоб уникнути психологічної травми, яку може завдати адекватне розуміння скоєного). Так само він знає, що межа між тим, що вважається психічною нормою і відхиленнями від неї рухлива, крихка, часом важко вловима. Тож однозначно діагностувати стан психіки героїв По буває доволі важко, тим паче, що певна ірраціональність загалом притаманна, на його думку, людині. Про це йдеться у новелі «Бісеня суперечності» («Impt of Pervese»), де схильний до самоаналізу герой-оповідач не може опиратися бажанню розповісти про здійснене ним вбивство саме тому, що цього робити не варто. «Потреба чинити наперекір закладена у нас природою,… у ній першопричина усієї поведінки людини», – стверджує і загрузлий в алкоголізмі, але теж не чужий самоаналізу герой новели «Чорний кіт».

При певних спільних інтенціях, «Серце виказало» й «Барильце амонтильядо» – твори різні, як і психічні явища, в них оприявлені. Оповідання «Серце виказало» демонструє більшу визначеність щодо хворобливого стану його неназваного героя, злочинові якого з точки зору здорового глузду бракує мотивації, адже він наполягає на приязному ставленні до своєї жертви. Сліпе око старого він сприймає як щось окреме від нього, що може бути виявом психічної хвороби (уточнювати діагноз