Оповідь Артура Гордона Піма (збірник) - Едгар Аллан По
Поки судно ще не забрало вітер, перший помічник капітана звелів спустити на воду шлюпку і стрибнув у неї разом з двома матросами – мабуть, тими самими, котрі запевнили, що бачили мене біля стерна. Як тільки вони відчалили від судна (місяць світив яскраво, як і раніш), корабель круто нахилився під вітер, і в ту саму мить Гендерсон, підхопившись зі свого сидіння, закричав веслувальникам, щоб вони табанили.[9] Він не став нічого пояснювати, тільки нетерпляче повторював: «Табань! Табань!» З усіх сил матроси заходилися веслувати назад; але на той час корабель уже розвернуло, і він рвонувся вперед, хоча команда докладала неймовірних зусиль, щоб прибрати вітрила.
Зневаживши небезпеку, помічник капітана вхопився за ван-путенси[10] на борту корабля, як тільки зміг до них дотягтися. Судно знову рвучко нахилилося, оголивши правий борт майже до кіля, і тоді стало зрозуміло, чому помічник капітана звелів матросам знову підігнати шлюпку до корабля. На гладенькій і блискучій поверхні днища (корпус «Пінгвіна» був обшитий міддю, і мідні штаби[11] кріпилися до дерева мідними ж таки болтами) у якийсь незбагненний спосіб повисло людське тіло, яке билося об корпус за кожним порухом корабля. Після кількох невдалих спроб, бо судно гойдалося, і перший-ліпший поштовх загрожував потопити шлюпку, мене нарешті визволили з небезпеки й підняли на борт – бо то було моє тіло. З’ясувалося, що якийсь болт зрушив із місця, пропоров обшивку й вистромився назовні, а коли нас протягувало під кораблем, я зачепився за нього й ось таким неймовірним манером мене прикріпило до днища. Голівка болта пройшла крізь комір зеленої сукняної куртки, яка була на мені, крізь задню частину шиї і вийшла назовні між двома сухожиллями під правим вухом. Мене негайно поклали до ліжка, хоча я не подавав ознак життя. Хірурга на борту не було. Зате капітан поставився до мене дуже уважно – мабуть, хотів загладити в очах команди свою жахливу поведінку на самому початку цієї пригоди.
Тим часом Гендерсон знову відчалив від корабля, хоча вітер набрав майже ураганної сили. Вже через кілька хвилин йому почали траплятися уламки нашого човна, і незабаром один із матросів, котрі були з ним, став запевняти, що чує крізь рев урагану, як хтось кличе на допомогу. Це примусило відважних моряків уперто провадити пошуки далі, і вони плавали там більше, ніж півгодини, хоча капітан Блок знову й знову подавав сигнали повернутися, і кожна мить перебування на воді в такій благенькій шлюпці таїла в собі смертельну небезпеку. Важко зрозуміти, чому крихітне суденце не зазнало катастрофи в першу ж таки секунду. Одначе шлюпка була збудована дуже міцно, спеціально для китобійного промислу, й обладнана, як я мав згодом нагоду переконатися, повітряними ящиками[12] – на зразок рятувальних човнів, що ними користуються на узбережжі Уельсу.
Після марних пошуків протягом згаданого часу вирішили повернутися на корабель. Та не встигли дійти цього висновку, як від темного предмета, що швидко проплив неподалік, почувся слабкий крик. Вони погналися за тим предметом і незабаром підпливли до нього. То був палубний настил «Арієля». Біля нього з останніх сил змагався з хвилями Огастес. Коли його стали втягувати в шлюпку, виявилося, що він прив’язаний мотузкою до дощок, які трималися на плаву. Нагадаю, що це була та сама мотузка, одним кінцем якої я обв’язав Огастеса навкруг пояса, а другим примоцував до рим-болта, щоб утримати його в сидячій позі; отже, цей запобіжний захід у кінцевому підсумку і врятував йому життя. Збудований «Арієль» був абияк, і коли його підім’яло під себе велике судно, він одразу розвалився на шматки, а палубний настил, як і слід було сподіватися, зірвало, коли вода заповнила каюту, і разом з іншими уламками він сплив на поверхню; завдяки йому Огастес не пішов на дно і в такий спосіб уникнув жахливої смерті.
Минуло більше години після того, як Огастеса підняли на борт «Пінгвіна», перш ніж він зміг розповісти про себе і зрозуміти, що ж власне сталося з нашим човном. Зрештою він цілком оговтався і довго розповідав про те, що відчував, коли його скинуло в море. Прийшовши до тями, він виявив, що з карколомною швидкістю його закручує у водяний вир, а навколо його шиї двічі або тричі туго обмоталася мотузка. В наступну мить він відчув, що швидко підіймається на поверхню і, сильно стукнувшись головою об щось тверде, знову знепритомнів. Очунявши вдруге, він уже міг трохи мислити, хоча його свідомість досі була затемнена, а думки плуталися. Тепер він зрозумів, що потрапив у якусь катастрофу й опинився у морі, хоча рот у нього на поверхні, й він міг дихати, правда, з деяким зусиллям. Мабуть, у цей час палубний настил швидко гнало за вітром, і він тягся за ним, лежачи спиною на воді. Отже, він міг не боятися, що піде на дно, поки йому вдається втриматися в такому положенні. Незабаром хвиля кинула його на дошки, і він учепився в них, вряди-годи волаючи на допомогу. За кілька хвилин до того, як його помітили зі шлюпки Гендерсона, він, утративши останні сили, не втримався за дошки, скотився у воду й вирішив, що йому кінець. За весь той час, поки Огастес змагався за життя, він так і не згадав ні про «Арієль», ні про події, що привели його до трагічної розв’язки. Невиразне почуття жаху й розпачу цілком заволоділо його свідомістю. Коли його нарешті підібрали, він був без тями, і, як я вже згадував, минуло не менш години, поки він нарешті усвідомив, що з ним сталося. Ну, а я повернувся до життя зі стану, близького до смерті, завдяки енергійному розтиранню фланеллю, змоченою в гарячому лої – цей метод запропонував Огастес, після того як упродовж трьох із половиною годин перепробували найрізноманітніші засоби. Рана в шиї, хоч і
