Замість крові - Світлана Вадимівна Поваляєва
Нетривіальним тут є те, що варто було Джанніс мимохіть забажати Моря, як воно тут таки й намалювалося, мов той Джин з пляшки, попри її бездіяльність у цьому напрямку.
Але спочатку - про той дарницький трешовий флет - знову-таки, зі слів Фа, та ще - набагато пізніше, уривчасто, несуттєво - Колеса й Нати, й ще герличка, яку звали чи то Лампочка, чи то Ниточка, чи то Тумбочка, щось таке. Ось так, бачите, все чіпляється одне за інше, відводить далеко від початку - багатошаровість буття… досвіду завжди утричі більше, аніж часу на його трансформацію в якесь літературне переживання… але будьте милосердні, п-п-плі-і-із! Міста’, міста’, ітс і ізі ту кіл а ніґер, хіз факін блад, іт смелз лайк ю, ітс і ізі, ітс со ізі ту кіл а ніґер, міста’! Я доберуся до того, з чого почав. Мені важко зосередитися на послідовності, бо все існує в моїй голові водночас, а тоді було ще гірше - первітін фасував мене на брикети свіжомороженої риби. Мене ще трохи гребло, я, слухаючи Фа, водночас згадував те, що пережив напередодні:
Повний Місяць на ходулях гуляє цвинтарем, переступає цибато через могили, губить своє лахміття - клаптями по кущах та хрестах, - лишається голий. Тільки маска вапняна посмертна на ньому - як зброя, якої не кине солдат і вар’ят.
Чорниці клобук… Перехняблений корч… Котячі пісні. З річки чується: «Квок-квок-квок… Квок-квок-квок…» - ніч полює на сома. Тихий човник не видно із дна, навіть при повному місяці.
Тільки запах дражливий гнилих равликів та закличне «Квок-квок» - ніби жаба у пароксизмі пристрасті. Між рікою та берегом - скибка піщаного берега, де місяць загубив свою мантію, коли вийшов з води. Хвиля гортає ноти, накреслені вдень на піску птахами. Тиша існує, мабуть, лише в космосі.
Попід ногами мушлі скрегочуть, сюрчать цвіркунами трави.
Тиша - існує лише у сприйнятті й розумінні людей. Тиша для них - це відсутність людських голосів та звуків, створюваних людьми. Для інших істот відчуття, чи - тим паче - поняття такого не існує. Тиша. Ти - ша! І ти - Ша! Ш - ш - ш, замовкніть усі - вам давно вже час в ліжко вкладатись.
Рученьки-ніженьки спати лягають, тільки мізки ніколи не спочивають.
Мешти - з багна, сутана - з дощу, небо - мов скальп… Шибенику, куди йдеш, тебе ж повісили тиждень тому?…
- Я йду туди, де здирають шкіру, бо ніхто не прийшов по мою мандраґору. Я йду туди, бо на моїй спині батіг викарбував ноти того блюзу, що його шукав Князь. І я йду до Князя - віддати йому свою шкіру, покреслену блюзом.
- Покажи, шибенику, відхили дощ на хвильку.
- Ніхто не побачить, окрім Князя.
- Князь не дізнається.
- Дурний, Князь все знає. Коли хочеш, ходімо зі мною - сам у нього попросиш. Він має побачити першим. То що?…
- Гаразд, пішли.
Дороги закрутилися в мушлю - в тугому вузлі - розгадка кінця. Там, куди маємо дістатися, все приймає своє завершення. Дерево виростає з вина й вростає гіллям у повний місяць. Відчувати себе каталізатором у пробірках з міжлюдськими реакціями - просто повіситись хочеться. Тишком. Без зайвого ажіотажу - так, щоби ніхто не відшукав й зламу тієї гілки, яка не втримає гріха мотузки. Кружляємо стежками, за нами одразу проливається дощ, а лахміття шибеникове усе тане, кожен - фантом для іншого. Але обоє - поза межами стану «живий - мертвий», обоє в якомусь третьому стані, що не має наймення людською мовою. Йдемо крізь спеку, попереду - спека, але тільки для нас двох, бо за собою зрушуємо зливу та град - на спалені мости і збиті в кров дороги.
Пекло пустелі дедалі відчутніше - навіть місяць зупинився в осерді циклу, незворушний, схожий на розпечену вуглину, на ґрейпфрут, на підстреленого фламінґо, на сердолік з вушка мавки… І, бачиш, Вертинський відкинув свою тінь на багаття та чорне гілля вишень, підбите вогненним шовком зі споду, вишень, які миють волосся у вогні. Вже кілька років неврожай зірок у серпні, й від того літо видається незавершеним…
Сновидіння язичницьких схилів лізуть в голову смараґдовими зміями: затямте, язичник - це сексуальна орієнтація!… а гей - просто вигук… Ми йшли крізь цвинтарі, ми бачили двох на надгробку під тінню хреста - вони кохалися крилами, й кришталева луска повного місяця тихо вкривала траву, синю, як полум’я газу… Janis Joplin, «Kozmic blues»…
Це не була галюцинація (первітін - не галюциноген), це було справжнє переживання на рівні інтелектуального усвідомлення, що прострочило декоративним швом мої мізки вздовж і впоперек. Я тоді нічого не зрозумів, а згодом забув його у шаленому ґвинтовому вирі безперестанного надшвидкісного мислення, яке виснажує тебе гірше, ніж голод, спрага, секс, яке займає весь час й простір, вільний від спраги, голоду, сексу та - найголовніше - сну, бо ґвинт позбавляє природних потреб, висаджує тобі мізки, розтрощує голову.
Натомість іноді наділяє чимось на кшталт яснобачення, що зрозуміло з цього згаданого мною переживання в контексті всього, про що я потім довідався на толоці стосовно Джанніс.
Менше з тим… Я повертаюся до базікання Фа.
Коли - після перекидання контейнерів для сміття серед німого Подолу, падіння Віталіни навзнак під ноги патрульним мусорам і шмону просто на пероні, - за тридцять секунд до появи останнього потяга, - метрополітенівськими мусорами документів та особистих речей на предмет зберігання наркотиків, - Колесо з Натою, Фа, Рет, Джанніс й Лампочка- Ниточка-Тумбочка опинилися врешті цілі й неушкоджені всередині вагону, всі вони відчули неабияке полегшення від того, що разом із ментами їм вдалося позбутися Віталіни, Борюсіка енд компані. Водночас настало грандіозне попускалово в зв’язку з цілковитим неусвідомленням: якого власне біса всі їдуть останнім метром на Лівий берег Дніпра?
Ймовірно, ламанутися у протилежний від потрібного бік їх усіх змусив колективний інстинкт позбавлення від Віталіни, Борюсіка енд компані. Оскільки з усіх решти тільки Колесо мешкав на Лівому березі - у Дарниці, - вирішили вписуватися до
