Замість крові - Світлана Вадимівна Поваляєва

До того ж усі ці вигадані кимось знічев’я «дженерейшен пі», «ґенерації ніц» та «поколіннях» давно вже задовбали, як колись задовбували «кінці історії» й різні інші «кінці». Отож, аби підвести бодай якусь сумнівну риску, скажу річ гранично тривіальну: «Замість крові» - це пронизлива й світла історія усе-таки-кохання, уеs-таки-життя, що, як відомо, завжди неповторне й випадає з будь-яких культурних чи ідеологічних контекстів.

«З кожною крапкою вмирає речення», - здається, так пише авторка. «І починається нове», - додам від себе.

Іздрик

Щоночі ретельно не можу забути недбало прожитий день.

З очей на поверхню лиця спливають глибоководні почвари спогадів, що запинають від мене ваше сьогодення. «Я дивлюся на безлад у моїй кухні й розумію, що життя моє здійснюється»…[2] Мацьопкий напівзруйнований струхлявілий рудиментний балкончик прилаштувався до стіни, неначе гніздо ластівки, з нього легко зірватися, коли куриш безтямно, в самій лише футболочці, шкіра стає гусячою, а у підворіттях сурмить крижаний вітер. Дівчинка в уніформі блазня - маленька, не вища за мешту, - плигає з клітки на клітку: червона… зелена… червона… зелена… жовта (мов яблуко в осінньому саду). Осінь накрила малих комах. Хробак повзе крізь яблуко у ритмі блюзу. З неба сипляться повні Місяці, крізь віконце сипле сніг, ялини шкрябають гори, сліпнуть птахи в хуртовині… Безлад у моїй кунсткамері.

Безлад, як і чари, вже не зупиниш - варто лише йому початися… Я бачу, як серце моє дріботить повз калюжі - немов кошеня з очима зимового сонця, з розпухлими, неначе ядерний вибух, зіницями, сповненими оксамиту серпневого неба вночі. Натомість куті підбори моїх панкових черевиків дзвонами відбиваються від стін й відлунюють вночі кроками статуї Командора - навпростець через море, по водах пам’яті, - пожбурена у Вічність луна. Плетиво провулків, вулиць, з кишені все вивалюється на долівку, наче при шмоні, й шукати копійки, що розкотилися на всі боки - немає щонайменшого сенсу… Подумки відраховую кількість пройдених Я за останні сто метрів. Кроків все ж таки більше виходить: приблизно десять на темно-синє авто й двадцять сім - на осінній тролейбус, що їде в минуле депо майбутнього літа, просяклого юшкою мідій, розбитим портвейном, цибулею, кавуном… там персики такі зелені, ніби виросли на кипарисах, а збирані - на узбіччі шосе у Криму біля автобусної зупинівки, тієї, де ще шашлична поруч і пункт прийому склопосуду… Останнє після переораного Міста, що залишалося живим донедавна, - заміна номерів трамваїв; ще трохи часу - й ніхто не пригадає, що колись з Контрактової повз ринок й Урочище бігав трамвай № 13… Його блюзове дзеленчання можна було почути й спускаючись Олегівською після зависання десь у Кожум’яках… на прадавньому татарському цвинтарі ми сиділи всередині патефона, а небо крутилося платівкою, чіпляло волосся… іржава голка підйомного крана викликала звуки хоралу з труб пароплавів, що вишикувалися далеко внизу вздовж причалу - терлися лобами об берег, немов потопельники вічного кайфу… й зі зруйнованих подільських будинків біля ринку. Мжичка витягує, немов зі скрипки альт, зітлілий у могилі мозку спогад… Київ, як і кожне велике місто, давно вже став цілодобовим, столиця не засинає ніколи, й від безсоння тріскає бетон та декоративна плитка - неврози, жахи й патоформні фантазії проростають крізь новенькі стіни новобудов під телевізійні мантри; так кульбабка проростає крізь асфальт: павутинням, кривулями, зірками розколин береться поверхня швидкоплинності прогресу - хворобливі спогади попередніх століть про добірну цеглу, замішану на яєчних жовтках, цемент Городецького, про граніт й мармур, вкриті цвіллю часів, немов благородною патиною. Старе Місто проростає крізь нове, як нігті й волосся; відлущується лак та журнальний глянець - лупою облицювання й штукатурки з кічових декорацій… колись жива була дитина сміху й жилося їй серед пустелі, що мертво жевріла зірками… тепер дитина котить власними руками, мов скарабей, свою кулю з лайна, утричі більшу за дорослу дулю… я вихоплюю з осіннього бруду слід на долоню - відбиток розхнябаного черевика… скоро місяць скине стару свою шкіру, й з неба почнуть крапати зорі як молоко з грудей породіллі… Що змушує мене пригнічено, маніакально шукати по сміттєзвалищах «щось-не-знаю-що й там-не-знаю-де», по захаращених горищах нишпорити тишком? Пропоную вам спуститися разом зі мною лівим боком Узвозу до будинку під номером вісімнадцять, де є неглибоке підворіття з чавунною брамою.

Кутий візерунок її зачинено на замок, але зліва прорізано маленьку завжди прихилену хвіртку на іржавих завісах. У цю хвіртку обов’язково треба пролізти й опинитися у невеличкому дворику, де праворуч - великий застережний напис «ТУАЛЕТ ВО ДВОРЕ», а в глибині, неначе сезонний водоспад до гірського озера, вливаються, падають у нього вузькі кам’яні східці кудись вгору. Цей потаємний простір покручено, наче мушлю річкового равлика, і, якщо повільно підніматися тими східцями вгору, то ліворуч затулятиме простір шерхлий вельветовий схил Щекавиці, а праворуч - сповзатимуть углиб Киселівських западин будинки з кривої цегли, схожі на казкові декорації. Й східці приведуть до потрісканої шкаралупки нежилого приватного будинку, який - немов у пригорщі, оточений тими казковими декораціями й пагорбами. Якщо обійти цю оселю позачасових спогадів, захаращену смертельним крамом руйнації, - битою цеглою й хрумким шклом, жалюгідним ганчір’ям та сморідним мотлохом, - можна видертися крутою глиняною стежинкою до галявинки з дерев’яним столом і лавочками під прадавнім деревом, а поруч - замшіла трісла піч для випалювання кераміки. Тут ми любили курити траву й годинами втикати у химерні мапи деревної кори. Тут, похнюплений, соваючи пальцем по дерев’яній шкарубі, я спостерігав насування осені чи наплив весни, здійснюючи їх співставний аналіз: під ногами чвакала багнюка. Звідси, знову таки, вгору, можна, продираючись крізь стіну дикого винограду, потрапити у прихований зелений вогкий лаз, й видряпатися на Щекавицю, пройтися далі - до недогризеної беззубим століттям кам’яної межі між реальностями - повз похилені хрести й сплюндрований склеп, який обрали для своїх пиятик, бешкетів та шабашів початкуючі сатаністи-підлітки, спуститися вниз примхливим виломом зчовганих кам’яних сходів, уздовж яких сплять на варті залишки дерев’яних стовпів зі старовинними, ще газовими, ліхтарями, схожими на будиночки ельфів із чавунними дверцятами. Тут завжди мариться, особливо вночі або у зимових сутінках, коли стертими обледенілими сходинками можна тільки з’їжджати, що