Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Дівчина понишпорила в кишенях Ровіриного пальта і знайшла пачку сигар – тих, які продають у цілодобових барах і курять, попиваючи карахільйо [65]. Алісія запалила одну сигару і встромила її до рота чоловікові. Ровіра кілька разів затягнувся, і дівчина приязно всміхнулася йому.
– Трохи заспокоївся?
Чоловік кивнув.
– Скажи-но мені, Ровіро, чому стежити за мною доручили саме тобі?
Агент завагався.
– Не ображайтеся, але просто ніхто більше не хотів братися за цю роботу.
– Чому б це?
Ровіра стенув плечима.
– Не соромся, чоловіче. Кажи все, як є.
– Подейкують, що ви плутаєтеся з усяким набродом і що приносите нещастя.
– Он як. А тебе, отже, це не налякало?
– Так, як не щастить мені – то гірше вже немає куди. До того ж не те щоб у мене був вибір.
– А в чому саме полягало твоє завдання?
– Стежити здалеку за вами і звітувати про те, де буваєте і що робите, так, щоб ви про це не дізналися. Самі бачите, що з цього вийшло. Я казав їм, що це не моє.
– А чому ти пішов у поліцію?
– Я хотів стати художником-графіком, але тесть служить капітаном у Головному управлінні.
– Зрозуміло. А дружині подобаються чоловіки у формі, еге ж?
Алісія по-материнськи поклала руку на плече агентові.
– Ровіро, трапляються миті, коли чоловік має виявити всю свою мужність і, хоч не мені про це говорити, показати всьому світові, що він народився, щоб сцяти стоячи. Я збираюся дати тобі можливість побачити, що ти набагато здібніший, ніж гадаєш. Побачити й продемонструвати це мені, Генеральному управлінню, тестеві й дружині, якій знадобиться пляшка лікеру «Арома де Монсеррат», щоб вийти із заціпеніння, коли вона побачить, якого мачо має в хаті.
Ровіра дивився на Алісію з таким виглядом, ніби ось-ось зомліє.
– Відсьогодні ти й далі стежитимеш за мною, як тобі наказали, але ніколи не підходь ближче, ніж на сто метрів, і пильнуй, щоб тебе не помітили. А коли тебе запитуватимуть, де я була і що робила, ти скажеш те, що я попрошу тебе сказати.
– Але… хіба це законно?
– Ровіро, ти працюєш у поліції. Те, що ти скажеш, і буде законним.
– Не знаю…
– Певно, що знаєш. Ти ж хлопець не дурень. Тобі лише бракує віри в себе самого.
Ровіра ошелешено закліпав очима.
– А якщо я відмовлюся?
– Не будь таким, чоловіче, тепер, коли ми стали з тобою друзями! Бо якщо ти відмовишся, мені доведеться піти до твого тестя-капітана й розповісти, що бачила, як ти дерся по стіні Терезіанського коледжу [66], щоб подрочити під час обідньої перерви.
– Ви на таке не здатні.
Алісія пильно подивилася йому просто в очі.
– Ровіро, ти не маєш ані найменшої бісової гадки, на що я здатна.
У чоловіка вихопився схлип.
– Ви зла.
Алісія закопилила губи.
– Коли я вирішу бути злою, ти це одразу відчуєш. Завтра рано-вранці ти чекатимеш на мене перед «Ґран Кафе», і я повідомлю тобі твій план дій на день. Ми зрозуміли одне одного?
Ровіра, який під час розмови, здавалося, став ще нижчим на кілька сантиметрів, поглянув на Алісію з благальним виразом на обличчі.
– Це все лише жарт, еге ж? Ви просто глузуєте з мене, через те що я новачок…
Алісія подивилася на нього крижаним поглядом, якого навчилася в Леандро. Потім поволі похитала головою.
– Ні, це не жарт, це наказ. Не підведи мене. Я розраховую на тебе. Іспанія розраховує на тебе.
8
На початку XX століття, коли гроші пахли парфумами, а великими статками радше хизувалися, ніж передавали їх у спадок, від сумнівного роману між талантом видатних митців і пихою могутніх світу цього постав модерністський палац, щоб навіки лишитися дивовижним взірцем барселонської Прекрасної епохи.
Протягом півстоліття цей палац, що його називали Будинком Переса Саманільйо, міражем – а може, пересторогою – здіймався на скошеному розі між вулицями Бальмес і Діагональ. Зведений як родинний осідок у часи, коли майже всі вельможні сім’ї позбувалися своїх палаців, цей витвір мистецтва випромінював надмір пишноти, немов кораловий риф у паризькому стилі. З його великих вікон на вулицю лилося мідяне сяйво, без жодного сорому демонструючи простим смертним пишні сходи, просторі зали й кришталеві люстри. Алісії ця будівля завжди здавалася чимось на кшталт акваріума, де крізь скляну перегородку можна спостерігати за екзотичними й несподіваними організмами та формами життя.
Уже багато років у цьому розкішному залишку давноминулої епохи не мешкала жодна родина, натомість останнім часом він став пристановищем для барселонського «Гуртка верхової їзди», одного з тих недоторканих аристократичних товариств, що ростуть, як на дріжджах, у всіх великих містах для того, щоб нащадки вельможних родин могли сховатися від запаху поту, який ішов від тих, на чиїх спинах їхні славетні пращури будували свої статки. Леандро, який тонко примічав усі ці моменти, казав, що найперша потреба, яка постає перед людиною після вирішення проблеми харчу й житла, – це знайти причини й способи вирізнитися з-поміж собі подібних і вивищитися над ними. Осідок «Гуртка верхової їзди» здавався створеним саме для цієї мети, і Алісія підозрювала, що якби Леандро не перевели до Мадрида багато років тому, ці оббиті шляхетним деревом і вишукано вмебльовані салони стали б ідеальним приміщенням для її наставника, де він міг би творити свої темні справи в білих рукавичках.
Коло входу стояв лакей у багатій лівреї, який церемонно відчинив перед Алісією залізні двері. Посеред вестибюля здіймалася освітлена кафедра, за нею стояв чоловік у костюмі і з сухорлявим лицем, який кілька разів оглянув дівчину з голови до ніг, перш ніж на його обличчі з’явилася послужлива міна.
– Доброго дня, – привіталася Алісія. – У мене призначено тут зустріч із сеньйором Ґуставо Барсело.
Секретар опустив очі у журнал, який лежав на кафедрі, і протягом якоїсь хвилі з серйозним виглядом удавав, ніби вивчає його. Віддавши шану ритуалові, він промовив:
– Ваше ім’я?
– Вероніка Ларрас.
– Прошу за мною, сеньйоро, коли ваша ласка…
Секретар повів її розкішними залами палацу. Коли вони проходили повз членів товариства, ті переривали свої розмови й кидали на Алісію здивовані, а подекуди й ледве чи не ображені погляди. Тут вочевидь не звикли до візитів осіб жіночої статі, і, схоже, не один патрицій побачив у цьому зневагу віддавнього права чоловіків на першість. Алісія обмежилася тим, що на таку увагу до своєї персони відповідала ввічливими усмішками. Урешті-решт вони опинилися в читальній залі з величезним вікном, що виходило на
